Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 6

Александра не стала вдаватися в подробиці, й ми поміняли тему. Після обіду вона запропонувала відвезти мене додому, адже я прийшов пішки. Опинившись із нею в автомобілі, відчув, що ми обоє зніяковіли.

— Треба ж таке, щоб твій пес прибився до мене… — врешті озвався я.

— Він частенько тікає, — відказала вона.

Мені закортіло недоречно пожартувати.

— Мабуть, Кевін йому не до душі.

— Не починай, Маркусе, — гостро відтяла вона.

— Не будь такою, Алекс…

— Якою це?

— Ти розумієш, про що я кажу.

Вона загальмувала просто посеред шляху і глянула мені у вічі.

— Маркусе, чому ти так учинив зі мною?

Я насилу витерпів той погляд.

— Ти покинув мене! — вигукнула вона.

— Мені дуже шкода. Але на те були причини.

— Причини? Не було жодної причини, щоб отак собі зникнути!

— Александро, вони… вони померли!

— То це моя вина, так?

— Ні, — відказав я знічено. — Мені шкода. Дуже шкода. Вибач за все.

Запало гнітюче мовчання. Надалі я тільки казав, куди звертати. Коли ми опинилися коло моєї домівки, вона мовила:

— Спасибі за Дюка.

— Я ще раз охоче побачився б із тобою.

— Гадаю, нехай краще все залишиться, як є. Не приходь, Маркусе.

— До Кевіна?

— У моє життя. Не приходь більше в моє життя, прошу тебе.

І вона поїхала.

До хати мені не хотілося заходити. Я понишпорив у кишені, взяв ключі від авто і вирішив трохи прокататися. Подався до Маямі, проїхав усеньке місто і, сам того не помітивши, опинився в тихому кварталі Коконат Ґров, коло дядькового дому. Надворі було тепло, тож я вийшов з авто. Притулився до капота і довго дивився на той дім. Враження було таке, наче дядько тут, наче я й досі відчуваю його присутність. Мені кортіло знову побачити його, і був лише один спосіб зробити це. Написати про нього.

*

Сол Ґольдман був братом мого батька. До Драми, до тієї події, що про неї я хочу вам розповісти, він, як казали мої дідусь із бабусею, був «дуже великим чоловіком». Очолював найповажнішу юридичну контору в Балтиморі й, завдяки своєму досвідові, провадив найгучніші справи в усьому Меріленді. Справа Домініка Пернеля — то він. Місто Балтимор проти Морріса — теж він. Справа про незаконні оборудки «Сандріджа» — так само його робота. У Балтиморі його знали всі. Він з’являвся на сторінках газет, на телебаченні й, пам’ятаю, як мене тоді все це вражало. Побрався він зі своєю юнацькою любов’ю, що стала для мене зватися Тітонькою Анітою. Для мене, дитини, вона була найвродливішою жінкою і найдобрішою матінкою на світі. Працювала провідним лікарем онкологічного центру лікарні Джона Гопкінса. З їхнім сином, Гіллелем, добрим і надзвичайно обдарованим хлопчиною, що був тільки на кілька місяців молодший від мене, ми були майже як рідні брати.

З цими людьми провів я найкращі роки мого дитинства, і ще довго по тому сама згадка про їхнє ім’я переповнювала мене гордістю й щастям. З-поміж усіх родин, яких я тоді знав, з-поміж усіх людей, яких мені доводилося бачити, вони видавалися мені найліпшими — і найщасливішими, й найудатнішими, і найамбітнішими, й найповажнішими. І довго по тому життя тільки підтверджувало ці висновки. То були люди іншого польоту. Я просто-таки зачарований був тією легкістю, з якою вони йшли життям, мене засліплювало їхнє сяйво, вражала їхня заможність. Я захоплювався їхніми манерами, їхніми речами та їхнім становищем у суспільстві. Мене вражав їхній величезний дім, розкішні автомобілі, літній будинок у Гемптоні, апартаменти в Маямі, їхні щорічні березневі вакації у Вістлері, Британська Колумбія, де вони каталися на лижах. Я був у захваті від їхньої доброти до мене. Від їхньої пречудової переваги, що спонукала мене захоплюватися ними. Вони не викликали заздрощів: незрівнянним не можна заздрити. Здається, самісінький Господь опікувався ними. Я довго вірив, що з ними нічого не станеться. Вірив, що житимуть вони вічно.