Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 222
Жоель Діккер
— Сам знайдеш як.
Не зовсім розуміючи, про що йому йдеться, я сказав:
— Я зроблю це, дядечку Соле. Можеш розраховувати на мене.
Він усміхнувся. Я нахилився, і він поклав мені руку на голову. Тихесенько благословив мене. Завтра, у День подяки, я зазирнув до його кімнати, та він уже не прокинувся. Я сів коло нього і поклав голову йому на груди, з очей моїх котилися сльози.
Пішов із життя останній із Балтиморів.
52
Це сталося в середині серпня 2012 року, через два дні після розмови з Патриком Невілем. Мені зателефонувала Александра. Вона була в Гайд-парку, на терасі «Серпантин-бару», на березі маленького озера. Пила каву, а коло ніг її дрімав Дюк.
— Я така рада, що ти нарешті порозумівся з моїм татом, — сказала вона.
Я розповів їй усе, про що дізнався від Патрика. Потім сказав:
— Як по правді, для Гіллеля й Вуді, попри все, що поміж ними сталося, важило тільки одне — щастя бути разом. Вони терпіти не могли сварок чи розлуки. Дружба все прощала. Дружба була в сто разів дужча, ніж Драма. Оце я повинен пам’ятати.
Я відчув, що вона зворушена.
— Ти повернувся до Флориди, Маркі?
— Ні.
— Ти ще в Нью-Йорку?
— Ні.
Я свиснув.
Дюк наставив вуха і схопився з місця. Потім угледів мене і помчав як вихор, сполохавши цілу зграю чайок і качок. Плигнув мені на плечі й повалив мене додолу.
Александра підхопилася на ноги.
— Маркі? — вигукнула вона. — Маркі, ти приїхав!
Вона кинулася до мене. Я підвівся й розкрив обійми.
Пригортаючись до мене, вона прошепотіла:
— Мені так бракувало тебе, Маркі.
Я міцно обняв її.
Мені здалося, ніби в повітрі витанцьовують і сміються мої брати.
Епілог
Отак закінчується й згортається ця книга, у День подяки 2012 року в Монклері, перед домом моїм батьків. Я зупинив авто на алеї. Ми з Александрою вийшли з автомобіля й попрямували до будинку. Вперше святкував я День подяки, відколи загинули мої двоюрідні брати.
На мить я затримався перед дверми. Перш ніж подзвонити, дістав з кишені світлину, де були Вуді, Гіллель, Александра і я, в Оук-Парку 1995 року, й поглянув на неї.
Александра натиснула кнопку дзвінка. Відчинила моя матінка. Коли вона побачила мене, її обличчя аж засяяло.
— Ох, Маркі! Я вже думала, коли ж ти приїдеш нарешті!
І затулила рота долонями, наче не вірила, що бачить мене.
— Добридень, пані Ґольдман. Вітаю з Днем подяки! — сказала їй Александра.
— З Днем подяки, дітки! Добре, що ми знову разом.
Матінка обняла нас і пригорнула до себе. Я відчув на собі сльози, що котилися з її очей. Ми зайшли в дім.
Патрик Невіль був уже там. Я з радістю привітався з ним і поклав на стіл у вітальні перев’язаний стос паперу, який приніс із собою.
— Що це? — запитала матінка.
— «Книга Балтиморів».
Через рік після смерті дядечка Сола я таки виконав обіцянку, яку дав йому. Розповів про Балтиморів і в такий спосіб знову зібрав їх докупи.
Навіщо я пишу? Тому що книги потужніші, ніж саме життя. Книги — це найпрекрасніша перемога над ним. Книги — це свідчення незламності нашого духу, непереборної потуги нашої пам’яті. І коли я не пишу, то раз на рік їду до Балтимора, зупиняюся на хвилю в Оук-Парку, потім прямую на цвинтар Форрест-Лейн, щоб знову зустрітися з ними.
