Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 221
Жоель Діккер
Я пригорнув його до себе. Міцно обняв. І ми заплакали.
Ніколи не забуду тих трьох місяців, що їх ми пробули удвох, від вересня до листопада 2010 року.
Раз на тиждень я супроводжував його до онколога в лікарню Маунт-Сінай у Маямі. Ми ніколи не розмовляли про його недугу. Він геть не хотів балакати про неї. Часто я питав:
— Ти як?
І він казав мені, зібравши увесь свій легендарний апломб:
— Ліпше й бути не може.
Часом я запитував лікаря:
— Пане лікарю, скільки йому ще лишилося?
— Важко сказати. Його моральний стан високий. Ваша присутність дуже його підбадьорила. Лікування його зцілити не зможе, воно трохи підтримає його.
— Коли ви кажете «трохи», то що маєте на увазі — дні, тижні, місяці, роки?
— Розумію ваш стан, пане Ґольдмане, але точніше сказати не можу. Може, кілька місяців.
Я бачив, що він дедалі слабшав.
Наприкінці жовтня сталося кілька нападів хвороби: якось він почав блювати кров’ю, і я повіз його до Маунт-Сінаю, де його на кілька днів поклали в стаціонар. Вийшов звідтіля він дуже знесилений. Насилу переставляв ноги. Я найняв крісло з коліщатами, в якому почав його возити на прогулянки в Коконат Гров. Усе це нагадало мені Скотта в тому візку. Я сказав це дядечкові, і воно страшенно його потішило. Я любив, коли він сміявся.
У листопаді він уже ледве підводився з ліжка. Майже не рухався. Обличчя його стало землисте, риси загострилися. Тричі за день до нього приходила медсестра. Я вже не спав у кімнаті для гостей. Він не знав про те, але я ночував у коридорі, коло відчинених дверей, щоб бути напохваті біля нього.
Фізична слабкість не заважала йому розмовляти. Пам’ятаю нашу розмову напередодні його смерті — незадовго до Дня подяки.
— Ти давно не святкував Дня подяки? — запитав дядечко Сол.
— Відколи сталася Драма.
— Що ти маєш на увазі під Драмою?
Те запитання здивувало мене.
— Я кажу про смерть Вуді й Гіллеля, — відказав я.
— Облиш цю Драму, Маркі. Драми немає, а є драми. Драма твоєї тітоньки, твоїх братів. Драма життя. Драми були й будуть, а жити треба попри все. Драм уникнути неможливо. Та й, по правді, неважливі вони. Важливо те, як ти з них виходиш. Ти не подолаєш своєї драми, відмовляючись святкувати День подяки. Навпаки, в такий спосіб ти ще глибше поринаєш у неї. Треба припинити це, Маркі. У тебе родина, в тебе друзі. Я хочу, щоб ти знову святкував День подяки. Пообіцяй мені робити це.
— Обіцяю, дядечку Соле.
Він закашлявся, відпив трохи води. І провадив:
— Знаю, що тобі не дають спокою всі ці історії про Балтиморських Ґольдманів і Монклерських. Та наприкінці історії є тільки один Ґольдман, і це ти. Ти праведник, Маркусе. Багато хто поміж нами намагається знайти сенс у житті, та наше життя має сенс лише тоді, коли воно виконує три завдання: любити, зазнавати любові і вміти прощати. Решта — просто втрачений час. Пиши далі. Адже ти маєш рацію: все треба поправити. Пообіцяй мені, що все поправиш у нас, небоже. Поправиш Балтиморських Ґольдманів.
— Як?
— Знову збери нас докупи. Тільки ти можеш це зробити.
— Як? — знову запитав я.