Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 2

На відміну від попередніх коротких візитів, тепер я нікуди не поспішав і подався до Флориди автівкою. Шлях у тисячу двісті миль нітрохи не лякав мене: останніми роками частенько мандрував із Нью-Йорка відвідати дядечка, Сола Ґольдмана, який після Драми, що спіткала його родину, оселився у передмісті Маямі. Шлях той я знав як свої п’ять пальців.

Виїхавши із засніженого Нью-Йорка, де ртутний стовпчик термометра показував мінус десять градусів, я за два дні опинився в теплих зимових тропіках Бока-Ратона. Коли понад осяяним сонцем шосе замигтіли звичні пальми, я мимохідь пригадав дядечка Сола. Мені дуже його бракувало. Усвідомив я це, коли мало не проскочив поворот на Бока-Ратон: мені кортіло прямувати далі, щоб побачитися з ним у Маямі. Подумав навіть, що минулого разу я приїздив не так задля того, щоб привезти меблі, як на те, щоб наново звикнути до Флориди. Без нього в ній було все не таке.

Найближчим моїм сусідою в Бока-Ратоні був симпатичний сімдесятирічний дідок Леонард Горовіц, в минулому чільний фахівець із конституційного права у Гарварді; він збував у Флориді кожну зиму і, щоб мати якесь діло після смерті дружини, писав книжку, проте ніяк не міг її розпочати. Запізналися ми того дня, коли я придбав дім. Він одразу прийшов до мене з цілим пакованням пивних бляшанок і привітав із приїздом; ми відразу знайшли спільну мову. Відтоді це стало в нього за звичку, і він приходив щоразу, як я приїздив. Незабаром ми заприятелювали.

Він цінував моє товариство і, здається, радів, що я поживу тут трохи. Я сказав, що збираюся писати черговий роман, і він одразу ж заговорив про свій. Він всеньку душу в нього вкладав, та сюжет ніяк не рухався з місця. Весь час носив він із собою грубий зошит на пружині, де на палітурці написав фломастером «Зошит № 1», що мало означати, ніби є ще якісь зошити. Він завжди сидів над тим зошитом з самісінького ранку то на терасі свого дому, то за кухонним столом; часом я заставав його за тим ділом десь навіть у кав’ярні в середмісті. А ось він, навпаки, бачив, що я гуляю, купаюся в озері, йду на пляж або побігати. Вечорами він дзвонив у двері й приносив свіже пиво. Ми смакували його в мене на терасі, на тлі чудесного озера та пальм, що золотіли у промінні вечірнього сонця, грали в шахи і слухали музику. Походивши і не зводячи очей із шахівниці, він завжди питав у мене про те саме:

— То що, Маркусе, як там ваша книжина?

— Помаленьку, Лео, помаленьку.

Отак минули два тижні, аж якось увечері, збираючись з’їсти мою туру, він раптом забрав руку і з несподіваною досадою запитав:

— Нащо ви оце приїхали сюди, хіба не роман писати?

— Авжеж, роман, а що?

— А те, що ви й за холодну воду не беретеся, і це нервує мене.

— Чому ви гадаєте, ніби я й за холодну воду не беруся?