Читать «Знайти і затримати» онлайн - страница 60
Віктор Тимчук
Наближалася третя копичка. Я крадькома зиркав на неї, поглядав на лісосмугу, де ховався Кузьменко з Букетом. Натиснув і відпустив акселератор, натиснув і відпустив… Проїхав копицю, в якій ховалися злочинці. Натиснув і відпустив…. Навмисне став подалі, ближче до лісосмуги. Вийшов з кабіни й підняв капот, вліз під нього, прислухаючись.
Наче з-під землі, біля правої підніжки з'явився присадкуватий молодик у синюватій лляній сорочці з мереживом на комірці, одутлий, мордатий, з русявим чубчиком над лобом. Поставив чорну спортивну сумку на приступку й дивився на мене крізь примружені вії. На його одязі остюки, у волоссі — солома. Шакула! Сам! Не витримав — клюнув.
Гра почалася.
— Звідки ти взявся?! — здивовано вигукнув я.
Він облизав губи й перевів подих. Я ковзнув по його постаті очима, намагаючись помітити, де у нього пістолет. Ні, не в кишені. Мабуть, під сорочкою, за паском.
— Там уже мене нема, — силувано посміхнувшись, розтяг тонкі губи. — Ти у місто?
— Еге, везу молочко.
— Підкинеш?
— А чого ж… Ось забарахлив карбюратор, — я посмикав дротик. — А ти не з Тарасівки? До когось приїздив?
— Скакав у гречку, — Шакула оглянувся.
— Це ж хто у нас така спритна?
— Є одна доярочка… Довелося в соломі ночувати, — обтріпав сорочку, штани. — Ну, ти скоро?
Добре, що не знався він на автомобілях і не вмів їздити, а то б… Що ж він зробив із Філоном? Невже вбив? Не чути було ні стогону, ні зойку… А він при силі. У відкриту, сам на сам, прийшлося б мені сутужно.
— Айн момент, — я хряснув капотом.
Шакула задоволено гмикнув, підхопив сумку і вмостився в кабіні. Я зачинив за ним дверцята. Хе, не помітив, що не було ручки! Я сів за кермо. Молоковоз шарпнувся, й назустріч помчав пухкий, курний шлях. Невже справді Дрига хоче в місто? Повинен же здогадуватись, що на посту ДАІ перевіряють пасажирів. Повинен. Стривай! Він навмисне сказав про місто, щоб не злякати мене. Точно.
— Фу… — Шакула полегшено зітхнув. — Люблю колеса. Як тебе звати?
— Федір, — назвав ім'я батька.
— А мене — Роня.
Я відчував його хвилювання й внутрішню напруженість. Він — мов тугий клубок відчайдушної рішучості, що може принести багато лиха.
— Чудно — Роня, — сказав я.
— Ну, Мирон, а для близьких знайомих — Роня, — пояснив Дрига.
Роня… Очевидно, так у дитинстві називала його мати або дівчина. Звичайно, не відразу з Роні він став Шакулою. Не відразу. У сім'ї не без виродка.
Все ближче асфальт. Я чекав, що от-от Шакула викриє себе, і зібрав усю свою витримку. Скосив очі — Дрига міцно стулив щелепи, аж випнулись жовна, а його брезкле обличчя ніби скам'яніло, в погляді — лиховісні зелені вогники. Ось зараз, зараз, за…
— Повернеш на Снігурі, — холодно, наче не своїм голосом сказав і напівобернувся до мене. — На Снігурі, Федю.
— Ти що?! — Я аж пригальмував. — Скисне ж молоко! Чи в тебе не всі вдома?.,