Читать «Знайти і затримати» онлайн - страница 57

— Слухайте: ви сідайте в «газик» — і на польову дорогу, а потім зненацька, на повній швидкості до копиці, а я звідси, з тилу… — запропонував Кузьменко. — Він і не стямиться.

— Ні, Олексо, ні, — заперечив Махов. — У комусь та застрягне куля.

— Дійсно, це не вихід, — погодився я.

— Тоді… оточити їх і підпалити ракетою чи трасуючими… — не здавався кінолог.

— Так спалимо всю колгоспну солому, — відбувся жартом майор. — І на феєрверк збіжиться все село.

— Викликати бронетранспортер або танк, — подав нову ідею Олекса.

— Їх треба брати руками. Руками, лейтенанте, — розважливо мовив Дмитро Юхимович. — І без глядачів, з найменшим ризиком.

Майор мав рацію: Шакула не розгубиться й встигне комусь вліпити кулю. З ним би віч-на-віч… Але як виманити його із соломи? А може?.. Я аж засміявся.

— Ти чого? — здивувався Гліб.

— Бачите ферми? — спитав. — Скоро вечірнє доїння.

— А, сховатися між коровами й підкрастися до них, — підхопив Кузьменко. — Непогано придумав. Я — за.

— Не те, Олексо, — охолодив його запал і виклав свій план.

Скорич і Махов уважно вислухали. Кузьменко скинув кашкет і витер спітнілий лоб.

— Значить, пастка на колесах… — сказав майор. — Але й для тебе теж западня. Ризиковано, Арсене, ох і ризиковано.

— Впевнений, що обійдеться. Вибору у нас нема.

— На жаль, нема, — сумно погодився Гліб.

— І мене буде підстраховувати Олекса з Букетом, — додав я. — Головне, що опинюся з Дригою сам на сам. А транспорт йому потрібен.

— Шакула небезпечний при затриманні, — нагадав майор.

— Я все зважив і врахував.

Гліб підбадьорливо стиснув моє плече. Ми позадкували в глиб лісосмуги. Підвелися, коли кущі й гілля надійно затулили нас.

— Займай позицію, Олексо, і спостерігай, — наказав майор. — Пришлю тобі на допомогу хлопців із ДАІ. Помітиш якісь зміни — сповіщай по рації. Дій!

— Ні пуху, Арсене, — серйозно побажав мені Олекса.

Скорич, слідчий і я вибралися на дорогу. За кермом «газика» нудьгував Бунчук. Він запитливо глянув на мене.

— Знайшли, Миколо, сидять у соломі, — повідомив йому.

— Нарешті! — широко посміхнувся сержант. — Тепер їм амба. А де Кузьменко?

— Слідкує, — відказав майор. — Спинишся біля поста ДАІ.

«Газик» рвонувся, наче застояний кінь. Я відчував тривогу Скорича й Махова. Проте в цій ситуації хтось повинен ризикувати. Така моя робота. Я її вибирав сам. Був спокійний, непокоїло лише одне: аби не з'явилася на тій дорозі якась машина.

Махов і Скорич не докучали з розмовами — давали змогу зосередитись. Був вдячний їм за це, бо, щиро кажучи, мені не хотілося говорити. Не щодня, звичайно, ми ризикували, а коли траплялося, свідомо йшли на те і, як всі смертні, дорожили своїм життям. Тільки дурень і боягуз говорять, що нічого не бояться.

Ми під'їжджали до поста. Працівники ДАІ перевіряли пасажирів машин. Дмитро Юхимович, не виходячи з «газика», підкликав до себе старшого наряду. Чітко наказав: