Читать «Знайти і затримати» онлайн - страница 43

— Тоді потерпи, хлопче, — я уважно глянув на його поранену руку, пов'язку і відзначив, що вона присохла до рани, спинила кровотечу.

— Давай сядемо при дорозі, — запропонував йому.

Марина взяла Юрка за руку й не відпускала. Нас уже не цікавило, що відбулося на галявині. Про те ми дізналися від Жалинської. А от що трапилось після їх панічного від'їзду, вірніше втечі, коли залишили Коренюка наодинці з бандитами, треба було знати.

— Чому ти босий? — Яків із співчуттям дивився на хлопця.

— Шакула здер сандалі для Філона.

— Він же побіг з поляни, — я згадав розповідь Марини.

— Потім вернувся і здер, — Юрко поворушив пальцями.

— В який бік вони пішли? — запитав його про найсуттєвіше в даний момент.

— Ніби до дороги. Я пішов за ними, але Шакула вдарив мене по шиї, потім у… — Юрій мимоволі доторкнувся до живота. — Коли встав — у лісі було тихо: не чув ні голосів, ні тріску гілля. Я побрів навмання, гукав… Опісля долинув гул машин, і я подерся в той бік. І справді дійшов до дороги.

— А де твоя сумка, Юро?! — здивовано вигукнула Марина. — Загубив чи забув?

— Забрав Шакула.

О, новий факт: гроші грабіжники переклали в сумку. Безперечно, досвідчені: знову знищили прикмету. Але куди поділи кошик?

— Яка вона, сумка? Опиши її, — попросив Коренюка.

— Спортивна, кругла й продовгувата, з чорної штучної замші, — не замислюючись, сказав Юрій. — З білою лямкою, щоб носити на плечі.

Мене ще цікавив Максим.

— Яке прізвище у Максима?

— Шойко.

— Ти з ним учився в одній школі?

— Еге, він у паралельному класі.

Тепер, я подумав, зовсім легко розшукати Максима.

— Погано ти знав свого товариша, — зауважив Яків. — З таким у розвідку не підеш.

Коренюк важко зітхнув. Пора їхати. Я звівся. Юрій теж ступав, підтримуваний Мариною, кривився від болю.

— Ви їх зловите? — примружився до мене підсліпувато.

— Обов'язково, Юро.

Що ж, свідків для слідчого й суду досить. Ще телятниця Найденко, тітка і дядько з Тарасівки. Одначе бракувало найголовнішого — злочинців. Я згадав слова Юрія, що вони подалися в бік дороги. Його показання не співпадали з моїми припущеннями. Напевне, Коренюк просто втратив орієнтування.

Проте я підсвідомо відчував, що злочинці були десь у цьому районі. Рано чи пізно, а вони однаково звідси підуть. Тільки б не проґавити того моменту. Ось що важливо. Не проґавити.

Я подивився на годинник — десять хвилин на шосту. Скінчився робочий день, і скоро рух на трасі майже припиниться. Потім звечоріє, настане ніч, і люди відпочиватимуть до ранку. А чи доведеться нам?

— Тринадцятий! Тринадцятий! — нас викликали по рації.

Я взяв мікрофон.

— Тринадцятий слухає.

— Запишіть адресу Цибуха Петра, — сказав черговий.

— Хвилину… — Я поклав планшет на коліна й аркуш паперу зі списком власників «Волг», під ними вивів: «Цибух Петро». — Давайте, товаришу майор.

— Вулиця Продольна, 142.

Я швидко занотував.

— Є, — доповів. — У вас ніяких новин?

— Левенець дала свідчення про події на галявині, —. повідомив черговий. — Дуже турбується про Юрія, якого там залишили.

— Левенець? — я не второпав, про кого мова.

— Це Клава! Клава! — зраділо підказала Марина.