Читать «Знайти і затримати» онлайн - страница 42
Віктор Тимчук
Ми вже здолали половину шляху до міста. На дорозі машин мало, і Микола витискав із старенького «газика» всі потужності. Я не стримував сержанта. У нашій роботі час — одна із складових частин успіху. Праворуч мигтіли дерева лісу, ліворуч — лісосмуга, за якою виднілося скошене поле, всіяне купами соломи. Міркував, що в поле злочинці не подадуться — сховок ненадійний. Вони схочуть якнайдалі відійти від місця події.
Над асфальтом тремтіло прозоро-блакитне, ледь помітне, марево. Стояла давка задуха, яку не освіжав гарячий вітер, що задував у кабіну. Я заздрісно подумав про пляж, прохолодні, ласкаві хвилі лиману. До того ж хотілося їсти: ті кілька пиріжків не погамували голоду, а з'їдене яблуко ще дужче його загострило. І хто зна, коли доведеться перекусити.
Попереду хтось ішов. «Голосував», проте нехотя, ніби йому було важко зводити руку. Ступав непевно, мов по хисткій кладці, аж його заносило з узбіччя на дорогу, і машини обминали подорожнього.
— П'яне, чи що? — буркнув Бунчук. — Набратись у спеку…
Ми наближались до нього. Назустріч мчав самоскид. Микола збавив швидкість, щоб пропустити його і об'їхати хлопчину. За інших обставин ми б зупинились і забрали юного любителя спиртного. Мабуть, висадили розгнівані пасажири з автобуса. Поки добереться додому, то й зовсім протверезіє.
Порівнялися з ним. Я лише мигцем побачив хлопчину: босоніж, зі збитими в кров ногами, теніска подерта… У мене майнула підозра, і не встиг я зупинити водія, як Марина вражено скрикнула:
— Юра! Юра!.. — і вчепилася, засмикала ручку дверцят.
Одразу збагнув: на дорозі Юрій Коренюк. «Газик» ще не спинився, а Марина вже вистрибнула з кабіни й побігла до Юрка, який брів наче сновида, знеможений, обірваний. Дівчина вклякла перед ним, заломила руки у відчаї й мовчки дивилася. Юнак теж стояв і короткозоро мружився на неї, ніяк не впізнаючи.
— Юро! Живий!.. — Марина наважилась: несміливо підійшла й прихилилася до нього.
Коренюк закліпав, і його змучене, бліде обличчя проясніло, засяяло тихою радістю.
— Марино… — Він зробив порух правою рукою — вона лише сіпнулася і безсило повисла, перев'язана заплямованою кров'ю косинкою. — Як ти тут?.. А їх зловили?
— Пробач, Юра, пробач… — белькотіла дівчина. — Ми… я… наче очманіли від страху.
— Ах, не треба про те, не треба, — стомлено попросив хлопець.
Дівчина знітилась.
— Ти ні в чому не винна. То все вони… Їх уже зловили?
— Ні, але міліція знає, шукають, — Марина провела обережно пучками пальців по подряпинах на його лиці.
— Ти заявила? — запитав Юрій.
Марина, зніяковівши, промовчала. Втупилась у його збиті, запилюжені ноги.
— Хто це з тобою? — мружився Юрій на нас, недобачаючи.
— Лейтенант Пазов, — відрекомендувався Яків і показав на мене: — Інспектор карного розшуку капітан Загайгора. Як ти себе почуваєш? Може, в лікарню?..
— В лікарню — ні. Хочеться пити, — Юрій облизав шерхлі губи й натужно ковтнув.