Читать «Знайти і затримати» онлайн - страница 25
Віктор Тимчук
— Він пішов на війну 27 червня. Потрапив під Києвом в оточення, втік з полону, прибився до партизанського загону. Підривав ешелони, мінував дороги й мости, сидів у засідках… У сорок третьому, ось тут, табір оточили фашисти. Цілий день відбивали їхні атаки. Вранці карателі підвезли вогнемети. Партизани кинулись на прорив. На дідусеві загорівся одяг. З гранатою він стрибнув на кулеметників… Оце і все, — закінчив Юрко.
Вражені, ми мовчали. Я дивилася на галявину і мов заново бачила її: понівечений, обгорілий дуб, зруйнована землянка… Відлуння війни, мовчазні свідки нерівного бою і героїзму…
— Хто тобі розповів такі подробиці? — поцікавився Максим.
— Звідси недалеко село Тарасівна. Там живе колишня партизанка Бакуш Уляна Макарівна. Ми з батьком щороку навідуємо її, — пояснив Юрко.
— Юро, а співати тут можна? — запитала Клава.
— Звичайно.
Клава обвела нас поглядом, ніби запрошуючи підтримати її, і неголосно, проникливо й урочисто заспівала:
У неї приємний грудний голос з багатьма відтінками, що передавали найтонші порухи душі.
Я й собі підхопила слова, а за мною тенором Макс. Не співав Юрко, сидів похнюплений і зчужілий. Тужлива мелодія лебеділа лісом і губилася між деревами. Нам теж було невесело: лагідний смуток і печаль обіймали серце, будили гіркі спогади, бо війна не обминула наших родин. Я кивнула Юркові, мовляв, чого по співаєш, а він, мов німий, показав на горло — безголосий… Останні слова пісні «спить вічним сном» Клава двічі повторила сама. Ми сиділи принишклі…
— Я, щоб тоді жив, утік би на фронт, — зненацька сказав Юра.
— Ти?! Зі своїм зором? — вихопилось у мене. — Ох і навоював би!..
— До речі, я в дитинстві не носив окуляри, — ображено буркнув Юра й одвернувся.
Я подумала, що бовкнула дурницю. Проте не знала, як виправити становище, щоб не гнівався Юрко. І мені стало шкода його, бо не винен, що зіпсувався зір. Мені хотілося сказати йому щось втішне і приємне, коли долинув далекий звук пострілу. Ми здивовано перезирнулися.
— Що це? — запитав я.
— Хтось вистрілив, — недбало сказав Максим.
— Може, браконьєри? — насторожилась Клава.
— Браконьєри… — Макс зверхньо скривив губи. — Тут ні косуль, ні оленів.
Я помітила, що Юрко не чув ні пострілу, ні нашої розмови, а над чимось міркував, задумливо протираючи скельця окулярів.
— Я хочу води. Ви взяли з собою воду? — вередливо запитала Клава.
Максим і Юрій перезирнулися.
— Звідси недалеко джерело, — сказав Юрій і показав рукою.
— Давай, Клаво, підемо разом, — визвався Максим.
— Еге, йдіть, молодята, — зненацька зірвалося у мене з язика. — А ми почекаємо, ми терплячі.
— Марино! — сторопіла Клава. — А ти завидюща…
Я — мов у рот води набрала, бо таки справді заздрила їй. Лише прикро, що Клавка те відчувала. Вона пішла з Максимом, а я крадькома провела їх поглядом. Здогадувалась, якої води їм забаглося. Скоса зиркнула на Юрка, непоказного, і подумала: а чи наважився б він поцілувати мене? І навіть не уявила собі тої миті, та й не дуже мені того кортіло. Признатися, не хотіла залишатись із ним наодинці, слухати вірші, які починали набридати. Та й зіпсувався настрій через Клаву й Максима.
