Читать «Знайти і затримати» онлайн - страница 12

— Надіє Танасівно, на який бік вони стрибали?

— Туди, — показала рукою. — До лісу, чи перед сухим струмком, чи після…

— А з того боку попід колією є дорога?

— Проїдете, — впевнено сказав залізничник. — Може, мені з вами?

— Не треба. Якщо з'являться на станції — дзвоніть у міліцію. Самі не пробуйте затримувати, — попередив.

Ми підійшли до «газика». Сержант відчинив дверцята, але ми не сіли до кабіни.

— Новин ніяких? — запитав його..

— Ні.

Я замислився. Спроквола мовив:

— Викликати Кузьменка з вівчаркою чи самим пошукати сліди? — і дивився на Якова, та нараз рішуче Бунчуку: — Слухай, Миколо, ти поїдеш з лейтенантом попід насипом назад, тільки з того боку. А я піду по колії. Мене не випереджай. Зрозумів?

— Так точно.

— Я, Арсене, зв'яжусь із черговим і скажу, що Загата таки вистрибнув із поїзда за вбивцями перед станцією Партизанська, — сказав Пазов.

«Газик» рушив, а я пішов стежкою понад колією. Від нагрітих шпал у повітрі стояв густий дух мастила. За переїздом сержант поволі з'їхав до підніжжя насипу.

До водостічної труби було далеченько. Отже, злочинців — двоє. І хто зна, може, Загата вже котрогось із них затримав і вів лісом до дороги. Адже недарма вистрілив. Залізничник чув лише один постріл. Один, попереджувальний. Другого — ні. Висновок: грабіжник спинився, бо зрозумів, що тікати безглуздо.

Назустріч мені дибали грунтівкою дядько й тітка. Звідкіля вони взялися? До міста далеко, щоб звідтіля йти пішки. Дядько в картузі, в чорному костюмі й сірих кедах, рудобородий, накульгував, спираючись на палицю. Тітка низенька, згорблена, закутана в чорну хустку, з білим вузликом в руці.

— Агов, діду! Куди це ви чимчикуєте?

— До поїзда, — непривітно буркнув.

— Іздалеку?

— З Тарасівки, — не зупинявся.

Лісовою стежкою дійшли до насипу, подумав я, і запитав:

— У лісі нікого не бачили?

— Суниць і грибів там нема… — шкутильгав далі.

Нема. Мабуть, нікого не зустріли.

Стривай! А якщо начальник станції не почув другого пострілу через наближення поїзда? І таке може бути. З кабіни висунувся Яків і махнув до мене рукою.

— Арсене, нам присилають Кузьменка! — гукнув мені.

Правильно зробили. Ми посувалися далі. Я придивлявся до схилу насипу, сподіваючись помітити свіжі сліди. Ліс видавався мені тривожним і таємничим. Десь там Ілля сам переслідує злочинців. Відчайдушний він хлопець. Хоч би стрибнув добре. Позаду загуркотів поїзд. Товарняк. Він саме минав станцію. Я спустився з насипу, став за кущем шипшини. Поїзд наближався, і все гучніше стугоніли рейки. На повороті швидкість у нього невелика, і, мабуть, приземлився Загата без ушкоджень. Коли б ті двоє скрутили собі в'язи.

Мене обдало гарячим пругким повітрям, майнуло обличчя машиніста, і замигтіли, застукали колеса, пригинаючи рейки на стикові, забряжчали буфери.

Гул подаленів, і стало тихо. Я вже чув сюрчання коників і спів жайвора. На насипу ще дужче припікало сонце. Подумав: грабіжники, напевне, не тікатимуть до дороги і не скористаються попутним транспортом, бо здогадуються, що їх уже шукають, раз міліціонер кинувся за ними. Вони пересидять у схованці день, а вночі пробиратимуться до міста.