Читать «Земля гуде — Олесь Гончар» онлайн - страница 12

Біля колишніх армійських складів-бараків працювала велика група цивільних, оточена німецькою вартою. Люди, видно, умисно відвертались від вулиці, виставивши до неї свої згорблені спини, по яких Ляля нікого не могла впізнати. Вкопували високі тесані стовпи, трамбували землю. Поміж тими, що працювали, шастав пристаркуватий офіцер з рулеткою в руці, старанно проміряючи відстань між стовпами, прикрикуючи на помічників. Тут же поруч команда солдатів весело скидала з машини здоровезні мотки колючого дроту. Від цього видовища мороз перебіг Лялі поза спиною, наче до неї, до самої шкіри її вже торкнувся той шпичакуватий ганебний дріт. "Що ж це таке? — питала Ляля невідомо кого, швидко минаючи кам'яні бараки і чекаючи, що її ось-ось зупинять наглим окриком.— Що ж буде?"

— Лялю! Що ж це таке?

Дівчина, стрепенувшись, підвела голову. Від базару до неї наближалась мати Серьожки Іллєвського, невисока, досить повна жінка, з кошиком у руці. Лялі відлягло від серця.

— Що ж це таке, дівчино?! — повторила Іллєвська з деяким докором.— Мало того, що доріжку до нас забула, а це вже й на вулиці не помічаєш...

— Що ви, тьотю Олю! — Ляля дивилась на Іллєв-ську так, наче й справді почувала себе винною.— Саме оце до вас і розігналася... Серьожці краще?

— Краще не краще, а лежати тепер не час,— з серцем відповіла Іллєвська.— Дала їм оце на двох з Любкою норму: накрутити десять склянок, доки поба-зарюю.

— Набазарювались?

— Крізь землю вони пішли б, оці їхні базари. Нічого не докупишся.

— Що ж ви несете?

— Витрішків повен кошик. Ходімо.

З Серьожкою Іллєвським Ляля вчилася в одній школі, де він заповнював усю стінгазету своїми віршами. І хоча пізніше шляхи їхні розійшлися — Ляля поїхала вчитися в Харків, а Серьожка вступив до Полтавського педінституту,— проте вони продовжували дружити і "родичатися". В перші дні ворожих нальотів Серьожку привалило в інститутській бібліотеці, серйозно поранило в ногу, і його поклали в міську лікарню. Уже перед самим наступом окупантів на Полтаву мати забрала його додому.

— Ач, що зробили з містом,— бубоніла Іллєвська, ідучи поруч з Лялею і озираючи будинки. Над балконом одного з будинків уже було вивішено портрет Гітлера.— Нарядилися загидженим навиворіт... Ні корови, ні свині, зате Гітлер на стіні!

Лялі здавалося, що це зовсім не її місто, що вона бачить його вперше. Люди на вулицях тепер не ходили, а бігали, шурхаючи в завулки, як у мішки. Віталися спідлоба, похапцем, наче соромилися і боялися одне одного. Зустрічаючи деяких батькових знайомих,

Ляля не зупинялася, не заводила з ними розмови, як було це раніше. Кивала на ходу і теж ніяковіла...

— Чого ти така сьогодні, Лялю? — помітила її стан Іллєвська, яка завжди звикла бачити Лялю з од-вертим усміхненим обличчям, привітним до всіх.— Наче привезена... Бід людей одвертаєшся... Що з тобою?

— Не знаю, тьотю Олю... Якось так мені незручно... Ніби винна в чомусь перед кожним. Ніби докори звідусіль. Така, мовляв, молода й здорова, ми тебе стільки вчили, виховували... А ти тепер походжаєш спокійно собі вулицями, і не мучить тебе сумління, чому місто здано, чому не евакуйовані всі...