Читать «Земля гуде — Олесь Гончар» онлайн - страница 14

— Я ж бачу, що тобі й самому хочеться читати,— сказала Ляля.— Не ламайся.

Серьожка нервово загладив назад свій чорний чубчик і, вставши з-за столу, прокульгав до вікна, яке виходило на Первомайський проспект. Внизу, біля під'їзду протилежного будинку, стояли в ряд німецькі автомашини.

— Відкривають банк,— процідив Серьожка крізь зуби.

— Я більше не прошу,— попередила Ляля примхливо.

Серьожка, дивлячись за вікно, понад будинок, почав своїм незміцнілим кришталевим тенорком:

Ранець візьму на плечі,

В кишеню паперу лист.

Піду, невідомий предтеча,

У вітряний дикий свист.

Піду я в краї невідомі,

Піду за блакитні моря,

Де в чорному димному громі

Білі міста не горять.

Серьожка оглянувся на Лялю. Вона слухала. Тоді, ще вище задерши голову, він продовжував:

Невільниче сонце хмуро

Світить в краю моїм.

Посеред тигрів бурих,

Може, знайду свій дім.

Повний зневаги до всього,

В нетрях збудую вігвам,

В єдиного вірячи бога,

Якого створю я сам!

Кінчивши, Серьожка знову озирнувся на Лялю. Дівчина дивилась на нього насмішкувато.

— Далеко ж ти зібрався, друже,— сказала вона саркастично.— Тікати, значить, надумав!

— Не тікати, а йти!

— Це софістика. Головне, від кого? Чи не від самого себе?

— Від фашистів! — вибухнув Серьожка.

— Від них ти, мабуть, недалеко забіжиш. Наздоженуть. Не встигнеш збудувати свій вігвам "посеред тигрів бурих".

— Лялю! Я тебе прошу: не глузуй!

— Я не глузую. Скажи, Серьожко, це ти серйозно: "Повний зневаги до всього"? Невже ти вирішив зректися... всього?

— Чого "всього"? — не зрозумів спочатку Серьожка.

— Всього, що було. Про що співалось...

— І це ти мені? — остовпів Іллєвський.— Не смій зі мною так говорити! Не смій!

Знервований, він рвучко відвернувся від неї і знову зупинився навпроти вікна. Вітер ганяв вулицями листя. Низько над містом котились валунами сірі, як каміння, хмари.

Серьожка стояв зсутулившись і мовчав, не обертаючись до Лялі. Вона встала, підійшла до нього. Ласкаво поклала йому на плечі руки і, нахилившись, зазирнула хлопцеві в обличчя. Очі його були повні сліз.

— Коли це ти написав, Серьожко?

— Сьогодні склав, як крутив ті жорна...

— Я не все сказала. Щось викликає заперечення, але поезія таки почувається. Тобі цього досить? — Вона знов зазирнула йому в лице.

— Не дивись на мене, Лялю. Сядь. Бо коли ти стоїш поруч мене, ти завжди висока, а я малий,— сказав Серьожка.— Це мене пригнічує.

Ляля, усміхнувшись, відійшла до столу.

— Куди ж ти все-таки хочеш тікати, Серьожко? — запитала вона згодом.

— Сам не знаю,— відверто сказав хлопець.— Знаєш, як це буває... Кинув би, здається, все та пішов би поміж люди, як Тіль Уленшпігель... З птахом на плечі та з піснею на вустах... Розважав би їх у горі, підтримував би... Бо так — неможливо. Задихнуся.

— Між люди добре, але як підеш від людей, Серьожко, то неминуче заблукаєш. Я сама сьогодні мало не заблукала,— зізналася вона.— І де б ти думав? У Полтаві. В нашій Полтаві, Серьожко!.. Наче попала в зовсім незнайоме похмуре місто. Іду повз бараки,— знаєш, де склади були раніш,— дивлюсь, обносять їх колючим дротом в три ряди! Вишки вже стоять. Певно, буде концтабір. Просто дивно, коли зони встигають. Ніби за одну ніч.