Читать «Заручини» онлайн - страница 22

— Значит, она баба бойкая! — весело скрикнув Ми кола. — Й вас опутала, й дядюшку колпачит, ха-ха-ха. Ей-богу, вьі чудак большой!

Миколі все більш та більш хотілося сміятись, сміх так і виривавсь у його з грудей, розкочуючись по них, як живе срібло. Щоки злегка укрились рум'янцем.

— О, ловкая баба! — згодився теж весело й Фомушка. — Я вам говорю, такая баба, что... угу! — Він навіть головою крутнув. — А вот какая она... можно сказать, сладострастная, распутная... Что она только вьідельївает, ежели бн вьі знали!.. Певица так не сделает! А вот, если бьі она отказалась вьійти за меня, кажись, не знаю, что с собой сделал бьі... Или запил бьі мертвую, или повесился на железном крючке!

— А скореє б запили? Да? — зареготався Микола. Фомушка й собі не видержав.

— Ах, вьі, комик, комик! — ударив його по плечі Микола, аж хитаючись од сміху. — Жаль мне вас, чудака зтакого! Славньїй вьі все-таки мальїй!

— А мне, вьі думаєте, не жаль себя? — скрикнув Фомушка. — Жаль до слез просто! Й посоветоваться не с кем... Вот спасибо вам, вьі все-таки... Если бьі я смел, — додав він трохи несміливо, — предложить вам...

— С удовольствием, Фомушка, с удовольствием!.. Вьі не обижаетесь, что я вас Фомушкой називаю?

— Нет, нет, напротив. Я хотел вас просить внпить на брудершафт... В знак, значит, памяти...

— Ха-ха-ха! — засміявся Микола. — Да с превеликим удовольствием. На «тм», значит?

— На «тьі», на «тьі»! — радісно підхопив Фомушка. — Я думаю, беленькой? — повернувся він до Миколи.

— Все одно!

— Больше, знаєте, торжественности! І хоча у Фомушки рука вже трохи тремтіла, але чарки були налиті майстерно.

— Теперь рука за руку? — спитав Микола.

— Да

Випили, витерли поважно губи й поцілувались.
— Ну, теперь йди к черту! — вилаявся Фомушка брудершафтним звичаєм. Хоч Миколу це трохи й неприємно... ущипнуло, але він тільки засміявся й почав закусювати.

Ця чарка пройшла вже не так легко, вона була якась холодна, гірка і дуже смерділа сивухою. Микола аж здригувався, прислухаючись, як горілка вже не гріла, не ніжила, а якось давила і неприємними хвильками розкочувалася всередині. Сміятися вже не хотілось, хотілось тільки як-небудь скинути з лоба якесь ніби покривало, що наче обгорнуло йому голову й тісно давило її.

«Не треба було більше пити, — пробігла у його думка. — Погано... Треба пива випити, може, освіжить».

— Есть еще пиво? — звернувся він до Фомушки.

— Пиво? — схопився той зараз же. — Есть! Тут под столом цельїй погреб. О!

Микола жадібно випив і справді ніби освіжився.
— Хорошеє пиво, — похвалив він.