Читать «Заручини» онлайн - страница 21

Винниченко Володимир

— Как?!

— Так... Просто... Co мной, значит, й с другими. Она, положим, баба горячая, огонь, но... все ж таки... Вот я хотел с вами поговорить... Потому считаю, что вьі мне ато скажете, как следует, не так, как те... — хитнув він головою на вітальню, з якої долітали згуки музики й танців.

«А Галя?! — вмить пронеслось у Миколи. — Чекає, мабуть... Фю-фю-фю!»

Але йому було так гарно, спокійно і тепло-тепло, що навіть поворушитись важко було.

«Ну, все одно вже пропало! Вже більше п'ятнадцяти хвилин пройшло... Договорить свою епопею, та й піду».

— С ними рази можно поговорить... Вьіпить, к певицам...

— Но позвольте! — засміявся Микола. — Откуда же вьі меня знаєте? А если й я такой?

— З, нет! — твердо хитнув головою Фомушка. — Ни за что, вьі не такой! Потому я вас знаю...

— Но откуда?

— А помийте, как ви раз говорили про бедньїх й всякое такое у Лидьі Еремеевньї в комнате? Я смотрел тогда на вас... З, нет, я уж вижу... Вот если бьі вьі мне посоветовали... — закінчив він, благаючи...

— Хм... — знизнув плечима Микола. — Что же я вам в атом случае могу посоветовать? Если бьі я хоть знал ее... Кто она такая?

Фомушка знов почухався.

— Вот так история... Хм... — забурмотів він, щось, як видно, згадавши.

— В чем дело? — спитався Микола.

— Да дело в том, что нельзя говорить, кто она такая й когда женюсь... Секрет.

— Секрет? — здивувався Семенюк і мало не розсміявся. — Тайна? Да?

— Да не тайна, черт побери! — крутнув з досадою рукою Фомушка, — А... дал слово не говорить! Тут целая история. Прямо не поймешь... Вьі не сердитесь, право, я бьі сказал вам, но дал слово. А я рассуж-даю так: ежели я человек необразованньїй й грубьій, скверньїй со всех сторон, то надо, чтобьі у меня хоть что-нибудь бьіло хорошеє. Правда? Вот я ежели дам кому слово, то уже — панихида! Сдержу, хоть бьі что!.. Право, вьі не думайте чего, что, может, ато я все вру, чтоб с вами побеседовать, потому я ато могу... Ей-богу, все ато говорил по душе...

— Да я верю, верю вам! — поспішив заспокоїти його Семенюк і засміявся. Йому хотілося чогось сміятись з усього: і з салопниць, і з вінтьорів, і з Фомушки, і навіть з самого себе.

— Да вьі все равно скоро узнаєте сами, очень скоро-Тут больше палата все. Ему ато так захотелось. А мне бьі чем дальше, тем лучше... Она, положим, тоже секрет-ничает. Словом, ерунда, я вам скажу! — махнув він рукою. — Такое делается, что й сам Соломон, жидовский мудрец, не разобрал бн, ей-богу!

«Каламуть якась... Сашенька-Машенька, душенька Наташенька, — проспівалось у Миколи, — купецкая дочь»,

— Образованная она? — голосно спитав він. — Или й атого нельзя говорить? — і засміявся.

— Нет, можно, — засміявся добродушно й Фомушка. — Так чтобьі как следует, — скривився він, — значит, по всем наукам... не могу сказать. Бнла в гимназии... Да мьі с ней про образование мало говорим. Она там имеет какого-то дядю, дак он ей дает читать какие-то ученьїе книжки... Богатьій, говорит, я его не знаю сам. Дак она, чтоб, значит, добиться у него милости, как будто читает ати книжки, а на самом деле они лежат у меня на квартире, пока ей нужно видеться с дядей... У меня, знаєте, єсть совсем отдельная квартирка, собственно, значит, для любовньїх свиданий, — додав він, усміхаючись. — Там, бьівает, она иногда у меня й день й ночь сидит... Раз три дня пробмла... И мать знает. Смеемся мьі, бьівало, с атих книжек. Конечно, й географию учила, й другое там... А так чтоб очень...