Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 50

Блакитноока білявка простягла тендітну долоньку, ту ж, яка щойно приємним холодком торкалася мого лоба. Я потиснув її.

— Вілена…

— А мене, на жаль, звуть не Іриною, — підійшла ближче темноволоса.

— Чому “на жаль”?

— Мені так здається. Весь час ви марите якоюсь Іриною. Навіть мене переіменувати намагалися. А я — Ілонка. — Звела брови і знову пронизала мої груди гострим струмом чорних очей. — Запам’ятайте: Ілонка.

— Гаразд. Намагатимуся запам’ятати, — сказав байдуже.

Вона зніяковіла.

— Професоре, — звернувся я до Роса, — скажіть, довго мені ще лежати?

— Гадаю, недовго. Ваше здоров’я в безпеці. Важливіше інше… — Він замовк. Узяв фотель і підсів до ліжка. — Дівчатка, будь ласка, залиште нас. Нам треба дещо переговорити.

Ті здивовано перезирнулися й вийшли. Професор мовчав, мабуть, не знаючи, з чого почати.

— Що ж, — нарешті видавив, помітно хвилюючись. — Поговоримо як мужчина з мужчиною. Відверто…

Я, не розуміючи, стенув плечима. Мене завжди нервувала поведінка лікарів, які з усього роблять таємницю.

— Давно пора, — відказав і приготувався вислухати чергову настановчо заспокійливу проповідь.

Але нічого подібного не сталося. Те, про що я дізнався від професора, приголомшило мене, остаточно вибило з колії. Я вірив і не вірив йому. Виявляється, все моє попереднє життя — друзі, батьки, рідні, знайомі, мої захоплення, університет — залишилося в іншому світі, відпливло у небуття, підхоплене течією часу. Анабіоз… хвороба… операція… Ні! Це неможливо! Неможливо! Щось подібне могло статися хіба що з героєм фантастичного роману, а не з реальною людиною. Невже і справді мені треба забути все, абстрагуватися від минулого, починати життя спочатку, у незвичайних, невідомих умовах?.. А може, це тільки марення, сон? Мені стало негаразд.

— Не хвилюйтеся, — намагався заспокоїти професор. — Все буде гаразд.

Мені не хотілося його слухати. Я відвів погляд і сказав роздратовано:

— А тепер ідіть. Я хочу все обміркувати на самоті.

Він звівся і, побажавши мені швидкого одужання, вийшов. Я залишився сам. Мозок працював, ніби розведений отрутою. Так ось як обернулася доля! Боже мій!.. П’ятсот років… Що я буду робити у цьому світі? Хто вони, ці люди, серед яких доведеться жити? Які вони? На перший погляд, вони добрі, чуйні… П’ятсот років, либонь, не минули намарно, це видно по всьому. Певно, вони знають дуже багато, набагато більше від мене, а я… Хто для них я? Ні, це неможливо. Тут щось не те… Що більше я замислювався, то глибше відчував трагічність свого становища. Думки напливали одна на одну, доводили до розпачу, серед них загубилося моє власне “я”, голова знову запаморочилася, і я незчувся, як знову заснув чи, можливо, впав у безтямність…

* * *

Я прокинувся від дотику холодних дівочих рук. Вілена знімала з моєї голови шолома. Біля канапи стояли лікарі. Вони не полишають мене ні на хвилинку. Це почало набридати. Якісь дивні незрозумілі процедури роблять вони зі мною, особливо у сні. Завжди, коли я просинаюся, на мою голову натягнуто цей осточортілий шолом із проводами. На мої запитання, що б це могло означати, відповідають категоричним “так треба”. Що ж… Треба, то й треба. Їм видніше. Зрештою, здоров’я моє значно поліпшилося, я почуваю себе задовільно. Слабкість, але ніяких болів.