Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 49

— Немає Ірини, — відказала приязно. — Немає. — І додала: — А вам потрібно відпочивати, набиратися сили. Ви ще нездужаєте.

Вона поклала свою руку мені на лікоть і сіла на ліжко. Приємне тепло пульсувало від неї і розливалося по моєму тілі. Я заплющив очі. Намагався збагнути, де я і що зі мною діється. Що це за Вілена? Такої медсестри раніше я не знав. Можливо, мене перевезли до іншої лікарні? А ця, друга?..

На мить я чітко побачив її профіль і вираз внутрішньої чистоти на вродливому смаглявому обличчі. Перед мої очі, мов з туману, випливла її струнка постать: біла шия, обвита темними пасмами волосся; і горда постава голови; і гострі ключиці, що виступали з-під вирізу білого халата; і чорний вогонь блискучих веселих очей.

Напружено тремтіла тиша. Дихати стало важче, не вистачало повітря, паморочилася голова, я ніби провалювався у темряву, поринав і плив крізь неї.

— Задушливо! — видихнув чи то подумки, чи наголос і розплющив очі.

Перед ними, згасаючи під склепінням стелі, попливли жовті розпливчаті кола. Це тривало якусь мить. Дівчина підвелася з ліжка, підійшла до стіни і натиснула кнопку. Стіна розсунулася, у кімнату знадвору хлюпнуло свіже прохолодне повітря. Воно пахло травами. Я отямився, звівся на лікоть і запитав роздратовано:

— Скажіть, довго я ще буду відлежуватися? Чому ви з усього робите таємницю? Чому мовчите?

— О ні! Ми нічого не будемо втаємничувати. Мабуть, вас незабаром випишуть. Операція пройшла успішно, ви швидко одужуєте. — Темноволоса красуня кинула на мене короткий заспокійливий погляд. Та інша, Вілена, загадково усміхнулася.

— Мені зробили операцію? Коли? Як?..

— Довго розповідати, а вам потрібен спокій.

— Зрозумійте, мені треба швидше вийти звідси!

— Куди ви поспішаєте? Тепер у вас попереду вічність, — дівчина намагалася звести розмову на жарти.

— Вам смішки, а у мене дисертація, — не здавався я.

— Дисертація?..

— Так. До того ж мій шеф, мабуть, уже повернувся.

— Хто?

— Шеф.

— Який шеф?

— Професор Закрицький.

— Олександр Іванович?

— Олександр Іванович. Ви з ним знайомі?

— Пригадуємо, — мовила іронічно і подивилася на свою подругу так, ніби між ними була якась змова.

— Встигнете з дисертацією, — серйозно сказала та. — Основне зараз — здоров’я.

Я промовчав. Лежав, нічого не розуміючи. У двері хтось тихо постукав. Дівчина відчинила їх, і до палати зайшов стрункий високий чоловік у білому халаті. На голові йому куйовдилася срібно-чорна чуприна, з-під густих кошлатих брів на мене глянули веселі очі.

— Як справи? — запитав у дівчат.

— Він опритомнів, але… — прошепотіла темноволоса і звелася йому назустріч.

— Чудово, — перехопив її чоловік.

— …він ще нездужає, Яне Романовичу.

— Нічого. Все буде гаразд, — чоловік підійшов до мене. — Як спалося? — запитав.

— Дякую, міцно…

Він лагідно усміхнувся.

— Що ж, будьмо знайомі, — взяв мою руку. — Ян Рос. Професор.

— Євген Терен, — в тон йому відказав я.

— Сподіваюся, з дівчатами ви вже познайомилися?

— На жаль, не встигли, — за мене відповіла темноволоса.

— От тобі й на. В такому разі — підходьте, будемо знайомитися. Котра з вас сміливіша? Ти, Вілено?