Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 105

— Власне, ми ще його й не розпитували. Побачимо… Але ж де він? — Ніна подивилася на годинник. — Катер скоро відчалює. Залишилося п’ятнадцять хвилин. Може, щось завадило, не прийде, а ми…

Ніна не встигла домовити, як позаду почувся глухуватий голос:

— Прийде. Я не з тих, хто підводить. Бач де вони! А ми їх шукаємо, — Козир поклав руки на їхні плечі. — А ось вам і обіцяний сюрприз, — кивнув головою на Гаркуна, який стояв поруч, загадково усміхаючись.

— Справді сюрприз. Яким вітром? — Ніна простягла для привітання тендітну долоньку. — Звідки ви взялися тут, Антоне Карповичу?

— З неба впав. Завдяки його старанням, — кивнув головою на Козира. — Телефонує вчора. Я вже було подумав, що знову щось скоїлося. Коли — ні. Запрошує в гості, повідомляє, що ви тут, а мене довго просити не треба, до мандрівок я звик. Та й чи міг я відмовитися провести кілька днів у такому вишуканому товаристві? Тим паче що шановна принцеса непогано грає в шахи. Отож негайно взяв квиток на ранковий рейс літака — і ось я тут, перед вами. — І, звертаючись до Ніни, запитав: — Як вам відпочивається?

— Дякувати гостинним господарям цього містечка, гарно. Сьогодні були на пляжі, купалися в морі. А тепер от… Як домовилися вчора… Олесю Архиповичу, ви не передумали?

— Я завжди намагаюся дотримуватися слова. Раджу робити це й вам, — сказав Козир.

— Відчувається вишкіл, — підсміхнувся Гаркун. — Це в нього звідти, з майбутнього.

— Ти, Антоне, не можеш без шпильок, — дорікнув Олесь.

— Які там шпильки? Я серйозно, — Гаркун змовницьки підморгнув Станіславові.

— О, я й забула, — похопилася Ніна. — Антоне Карповичу, познайомтеся. Це Станіслав Однорічко. Мій співробітник. Якось я розповідала вам про нього.

— Пам’ятаю, пам’ятаю. Футуролог? — Гаркун міцно потиснув Станіславові руку.

— Так.

— Наслухався про вас і дещо знаю. І про те, що ви працюєте в футурологічній бібліотеці, і що ви вдумливий, перспективний дослідник, і про те, що ви безтямно закохані в Ніну, теж знаю, бо ж хіба важко здогадатися, що таке романтичне ім’я своїй обраниці може дати тільки по вуха закоханий молодик. Та й з мамою вашою доводилося зустрічатися. Щоправда, не за зовсім сприятливих обставин. Так що дуже радий познайомитися ближче.

Станіслав оторопіло подивився на Ніну. Мовляв, наговорила ти про мене сім мішків гречаної вовни. Він завжди остерігався жіночої балакучості, але хіба можна вберегти себе від їхніх язиків. Ось і зараз спробуй дізнайся, що може бовкнути, а ти потім печи раків. І за себе, і за неї.

І тут Ніна, ніби підтверджуючи його думки, сказала:

— Відстали від подій, Антоне Карповичу. Тепер він не тільки закоханий…

— У них весільна мандрівка, — сказав Козир.

— Он воно що! Не знав, не знав. Що ж, вітаю. Цю подію ми мусимо відзначити як годиться.

Станіслав болісно всміхнувся. Йому почала набридати ця несподівано вигадана Ніною гра у весільну мандрівку і медовий тиждень, яка після їхньої близькості, що геть зітерла таїну узвичаєних повсякденних стосунків, почала втрачати свої чіткі обриси і непомітно за якихось дві доби набрала характеру неспростовної життєвої дійсності, коли треба було подумати про щось серйозне, а не просто бавитися. Ця гра зайшла далеко, так далеко, що зупинити її вже було неможливо, але, як не дивно, він не ображався на Ніну, навпаки, відчував наплив якоїсь незнаної досі теплоти до неї, йому чомусь подумалося, що ніколи в житті не забуде цих двох безсонних ночей, проведених одну в запашній копиці лугового сіна, а іншу — в затишній кімнатці Есмеральди Іполитівни, і що ті ночі перевернули все його дотеперішнє життя, наповнили його новим змістом. Десь у глибині душі, можливо, в найпотаємніших куточках підсвідомості, він був вдячний за це Ніні, хоча й відчував себе трохи пригніченим, чимось ущербленим, ошуканим. А чим — не знав сам.