Читать «Запізніла розплата» онлайн - страница 5

Я подумав.

— Пишучи листа, Рено, певна річ, весь час тримав себе в руках. Але під кінець самовладання зрадило його, і під впливом настрою в нього вихопилися ті три слова відчаю.

Мій приятель заперечливо захитав головою.

— Помиляєтесь. Хіба ви не бачите, що лист майже чорний, а постскриптум блідий?

— Ну й що? — розгублено спитав я.

— Боже мій, чому ви не користуєтеся своїми маленькими сірими клітинами! Хіба ж не ясно? Пан Рено написав листа. Не промокнувши чорнило, уважно перечитав його. Потому, не під впливом настрою, а умисно, дописує ці останні слова і прикладає до листа промокашку.

— Але навіщо?

— Та з тим, щоб справити на мене таке враження, яке справив на вас.

— Що?

— Певна річ, щоб примусити мене приїхати! Він перечитав написане, і воно здалося йому не досить переконливим.

В очах Пуаро загорілися зеленкуваті вогники — несхибні ознаки внутрішнього збудження. Він замовк і лише згодом тихо додав:

— Отже, мій друже, оскільки постскриптум було додано не під впливом імпульсу, а холоднокровно, в тверезому розумі, справа дійсно термінова. Ми повинні квапитися.

— Мерлінвіль, — задумливо пробурмотів я. — Здається, я десь чув цю назву.

Пуаро хитнув головою.

— Маленьке тихе містечко, але дуже гарне. Приблизно на півдорозі між Булонню та Кале. Гадаю, у пана Рено є будинок в Англії?

— Так. Коли мені не зраджує пам'ять, у Рутланд Гейті. Теж фешенебельне місце відпочинку, десь у графстві Хартфордшір. Але я майже нічого не знаю про пана Рено. Він тримається в тіні. Гадаю, в Сіті у нього багато південноамериканських акцій. Більша частина його життя пройшла у Чілі та Аргентіні.

— Ну, все, що нас цікавить, ми почуємо від самого пана Рено. А тепер збираймося. Кожний візьме невеличку валізу і — на вокзал Вікторії.

Об одинадцятій ми рушили до Дувра. Перед відходом потяга Пуаро зателеграфував пану Рено, повідомивши час, коли ми прибудемо до Кале.

На пароплаві я залишив мого приятеля на самоті, бо знав, як зле він почувається на морі. Погода була казкова, вода гладенька, як скатертина, і тому мене зовсім не здивувало, що Пуаро всміхався, простуючи до мене на причалі в Кале. Там на нас чекало розчарування: пан Рено не вислав машину. Але Пуаро пояснив це затримкою телеграми.

— Наймемо машину, — сказав він бадьоро.

За кілька хвилин ми вже тряслися у рипучому й най-старезнішому автомобілі, що будь-коли перевозив пасажирів, прямуючи до Мерлінвіля.

Настрій у мене був пречудовий, але мій коротенький приятель весь час похмуро дивився на мене.

— Таких, як ви, Гастінгсе, шотландці називають «віщунами». Ваша поява завше передує лихові.

— Дурниці! Я бачу: ви не поділяєте мого веселого настрою. Чому?

— Я боюсь.

— Боїтесь?.. Чого?

— Не знаю. Але у мене якесь передчуття…

Голос Пуаро був такий похмурий, що я мимовільно піддався його настрою.

— У мене таке відчуття, — розважливо продовжував він, — що нас чекає довга й складна справа і розв'язати її буде нелегко!

Мабуть, я розпитував би далі, але саме тоді ми в'їхали до невеликого міста Мерлінвіля, і водій збавив швидкість, аби дізнатись, як дістатися до вілли Женев'єв.