Читать «Запізніла розплата» онлайн

Коли не помиляюсь, існує широко відомий анекдот про письменника-початківця, котрий, прагнучи з першої фрази зацікавити найскептичнішого редактора, досить оригінально розпочав свою повість:

«— Під три чорти! — кинула герцогиня…»

Історія, яку я хочу розповісти, почалася приблизно так само. Щоправда, жінка, котра мовила ці слова, не була герцогинею. Трапилось це у перші дні червня. Після влагодження своїх справ у Парижі я повертався ранковим потягом до Лондона, де все ще наймав квартиру разом з давнім приятелем, колишнім детективом, бельгійцем за походженням, Еркюлем Пуаро.

В експресі на Кале було на подив малолюдно. У моєму купе, наприклад, сиділа тільки одна пасажирка. Я залишив готель дещо поспіхом і передивлявся свої речі, аби упевнитися, що нічого не забув у номері, коли потяг рушив. До тієї миті я фактично не помічав супутниці, але раптом вона нагадала про себе. І зробила це у досить чудернацький спосіб.

Схопившись з місця, опустила для чогось віконну раму і висунула голову з вагона. За мить обернулася з коротким і гучним вигуком:

— Під три чорти!

Повинен визнати: я старомодний і гадаю, що жінка має бути скромною. Не терплю сучасних нервових дівуль, котрі з ранку до пізньої ночі викручуються під джаз, смалять цигарки і вживають слівця, що змусили б зашарітися навіть торговок рибою з Білінзгейтського ринку.

Спохмурнівши, я підвів очі і побачив гарненьке, нахабнувате обличчя під маленьким хвацьким червоним капелюшком. Вуха ховалися під густими пасмами чорного хвилястого волосся. Супутниці було, мабуть, хіба що трохи за сімнадцять, але її обличчя вкривав щедрий шар пудри, а вуста від помади були неприродно яскраві. Не зніяковівши анітрохи, вона зухвало зиркнула мені у вічі і недвозначно відкопилила губу.

— Ов-ва, ми шокували доброго, щиросердного пана, — зауважила вона, немов зверталася до когось стороннього. — Даруйте таку мову! Вона ніяк не пасує жінці і таке інше. Знаю, але, їй-богу, я не могла втриматись! Вам же невідомо, що я загубила свою єдину сестру!

— Невже? — ґречно поцікавився я. — Яке нещастя!

— Він не схвалює! — вела далі моя супутниця. — Він зовсім не схвалює, навіть засуджує і мене і мою сестру. Оце так справедливість! Адже він навіть не бачив її!

Не встиг я розтулити рота, як вона знову:

— Не кажіть ні слова! Ніхто мене не любить! Я зараз кинусь у садок і з горя пожалюся кропивою.

Вона сховалася за великими сторінками французького гумористичного часопису. Та вже за хвилину-другу опустила журнал і крадькома зиркнула на мене. Це дратувало, і все ж я не в змозі був стримати усмішку. Зрештою дівчина шпурнула часопис і вибухнула веселим дзвінким сміхом.

— Я відчувала, ви не такий бовдур, яким здаєтесь.

Сміх її був такий заразливий, що попри слово «бовдур», яке не дуже припало мені до смаку, я теж розреготався.

— Ось так! Тепер ми друзі! — оголосило зухвале дівчисько. — Висловте жаль з приводу того, що моя сестра…