Читать «Забобон» онлайн - страница 3

За такі легкі переносини з землі на віз та буцім панотцева вдяка наустила його звідатись у Івана, чи хоч він уцілові їде? Направду ж кортіло дуже панотця допевнитися, що й Іван за кару потовкся порядно. Недурно ж так присмирнів по цій пригоді!

— Пусте! — відповів Іван, здержуючи коні, аби не бігли, бо вони, собача віра, як лиш помітили, що вертають домів, то рвалися до побігу, начеби почули вогонь під животами. — Пусте! — сказав ще раз Іван.

Отже трохи згодом признався, що гепнув головою до якогось відземка, немов довбнею. Ще й дотепер голова розскакується, а в вухах шумить, як у вулику. Але це пусте, бо як у мужика руки до роботи здорові, то про голову байдуже.

— Позаяка то робота, як голова болить, — заговорив панотець сумно.

Був збитий з пантелику тим, що Йван таки не відібрав по заслузі належної кари. Коби так був руку звихнув! Тото ж би було за що сварити, що праця, бач, марнується, а робити нема кому!

Але заки доїхали додому, то панотець вигадав іще одну притику, щоби картати Йвана. Він же через Івана та, мабуть, стратить гроші. Та де "мабуть"?! Стратить їх допевне. Адже сьогодні їхав до податкового уряду по місячну платню. Ледве чи її вже відбере, бо чує по собі, що так борзо не виходиться з цього. Коли ж промине реченець до виплати, то минуться й його гроші. Треба буде цілим домом із голоду погибати.

— Ну, нехай подужаю! Як відріжуть лікарі ногу, то ще б якось на кулі ходив. Але ж бо за той час умру з голоду. Чи від цього чи від того, а смерть мусить бути!

Аж підносило його на возі, аж солодко робилося коло серця від того, що таке прибаг. Сам себе переконав про таке нещастя, що повинно його навідати ось-ось. Тож гіркий смуток наліг йому на душу. Для того зачав Іванові докоряти:

— Та й що я тобі заподіяв лихого? За що ти мене так зіпсував?! Чи це твоя подяка за моє добре серце? Я ж тобі завсіди годив як тій болячці.

Іван на це пробурмотів під носом:

— Панотець щось так, гей дитина.

Отже-таки ці докори впекли його до живого. Він почувався тепер до знаку так, як той бугай, що розгонить звичайно рогами десять мужиків одним махом. Але надбіжить маленький його пастушок, чвяхне батіжком, а бугай озьме хвіст поміж ноги та й послушно вертається до стайні. Отакий слухняний став Іван супроти панотця. Правда, він не вірив ані в голодну загибель, ані в утрату ноги, так же про виплату думав, що хто знає, чи не правда. Чорт їх може збагнути, яка постанова по тих урядах. Відки саме беруться гроші в податковім уряді для панотців, то Йван допевне не знав, бо таки ніколи над тим не призадумувався. Але тепер під напором слів панотця повиділось йому, що хто знає, чи такі гроші не родяться кождого першого дня в місяці в податковім уряді, як гриби по дощеві. Коли ж їх не відібрати в реченці, то вони в'януть і пропадають. Облітають, наче лист із дерева. А ще до того гроші — велике слово! Кортіло Йвана випитатися про це в панотця докладніше, чи не вдалося б якось відвернути це лихо. Але дав спокій. Нехай ця нещаслива пригода трохи забудеться. Треба цей раз потерпіти. Так думав Іван. Отже, помилявся. Бо не такий це панотець та й не така його вдача, щоби так хутко забувати таку приключку.