Читать «Забобон» онлайн - страница 166

Нагадав собі, що має пильну орудку та й налякався.

— Ой! Та то тепер днина — година. А я так не маю часу, так не маю часу!

Таки вибіг із хати. Подріботав борзенько просто в поле. Там орав Неважук під жито. Припізнився, сльота не дала в пору зробити. А то ще й барабуля не викопана. Неважук підгонив коні: "Гайда! Нема коли спочивати, праця пропадає".

А панотець підбігав за плугом, як лошак! То з цього боку, то з того. Спотикався по борознах та розплугах, а все випитувався в Неважука про військові звичаї. Неважук кидав у відповідь по слову, не зупиняючись у роботі ані на хвильку. Нехай панотець вибачають, бо час уже пізній.

— Як? Як? — перепитував панотець. — Бога?

— Та так. Такий якийсь нарід поганий, серби, чи кровати, чи мара їх знає, то кленуть у господа бога так, як ми в матір. А з них найбільше при воську майорів та оберштів… В'йо, маленькі, нема коли спочивати.

Скоро панотець зміркував, що Неважук уже досить нарозповідався, а сонечко ще не заходить, то брався Неважукові віддячити. Розповідав йому, як давно били в школі. Кождий школяр мусив говорити в школі й поза школою по-німецьки. Як же котрого зловили на тім, що говорить інакше, зараз йому шпрахцайхен (таку табличку) в руки. Тепер бігай із тою табличкою доти, аж доки не пощаститься спіймати другого такого, що не хоче по-німецьки балакати. Приходиться на другий день у школі: ану, в котрого, хлопці, шпрахцайхен? Зараз його на лавку: лягай! Б'ють.

— Такий нарід битий! — дивується Неважук.

Але те оповідання не йшло панотцеві гладко. Він зупинявся, припочивав, віддихувався. А все через те, що не здужав так хутко скакати по борознах за плугом. Застарий уже на лошака.

Їмость знала, що їй прийдеться ще потішити панотця за його сором перед пастухом. Така вже її доля. Нагадала собі, як її перших двоє дітей умерло, то й тоді вона мусила панотця потішити, хоч один бог знає, як вона тоді сама потребувала потіхи. Та нічого було їй діяти. Панотець причепився й товк усе одної й тої самої, що йому жаль, він не може собі ради дати. Ані їсти, ані спати не годен. Доти товк, доти її ссав, аж доки вона його не потішила. Отаке ж саме буде тепер із тим соромом перед пастухом. Погане, дуже погане таке життя!

Їмость почулася одним одна на цілім широкім світі. Сама-самісінька. Бо й до Краньцовської їй тепер годі вказатися. Що ж вона Краньцовській скаже? Чи не ліпше було дійсно забрати Славка додому? Коли йому треба матері, то нехай буде під опікою рідної матері. Нехай їмості здається, що він каліка, що не годен на себе заробити, що треба його вдержувати до самої смерті. Як же ж воно можна так покинути сина на поталу невідомій долі?! Адже тут пустка, навкруги пустка. Є люди, але ані однісінької живої душі. Був одним один Славко та й не осталося по нім ані сліду! Що ж їй тепер діяти? Невже прийдеться сидіти заложивши руки, так дожидати смерті з косою? Нема ж і надії ні на що інше.

З такими думками лягла їмость спати. Отже не вснула ані на волос. Утік сон за ліси, за гори. Збудив натомість у думках їмості всі спомини пережитого й перебутого. Не зазнала спочинку, але напитала собі тою неспаною нічкою болю голови.