Читать «З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)» онлайн - страница 187

Безпомильність її критичних оцінок тим і пояснюється, що поточні літературні процеси вона виміряла тим самим масштабом, що й давноминулі, — з прицілом на майбутнє (часто хвалилася: «Ви всі в мене в комп'ютері!». — «Ти мого листа одержала?» — питала я, повернувшись із закордонної поїздки. — «Одержала, — відповідала із ситим помруком котика після обіду: — Everything is sealed and archived!», — і це був не просто фаховий «академічний гумор»: під Солиним пильним, безжальним оком «архіваріуса й дозорця» усім, хто був у неї «в комп'ютері», доводилося, хоч-не-хоч, витримувати той самий масштаб, який, за браком ліпшого означення, назву тут просто  н е п р о в і н ц і й н и м, — ніби вона держала на літературній сцені постійно увімкнений «задник» ширшого, всесвітньо-історичного контексту, на тлі якого всякі малоросійськи-опереткові «пози самоствердження», що в Україні, що поза нею, скорочувалися до свого істинного, карликового розміру, а всякі, хай би й зачаткові, проблиски живої думки й чуття потрапляли в фокус любовно-дбайливої уваги).

Щó вона насправді будувала в літературознавстві «з фундаментів», поверх за поверхом, якого дерзновенного розмаху архітектурну конструкцію (ось де доречним було би слово «храм»!) виношувала в умі, — це видно з її останнього задуму: проекту нової книжки, за яку планувала взятися по викінченню «свого А. Кримського», — «Дискурс насильства в українській літературі». Дозволю собі тут скористатися метафорою, яку вжив був свого часу М. Грушевський — стосовно іншої «дами-лицарки», яка колись і відкрила в нашій літературі те століття, котре Соломії Павличко судилося собою завершити: з цього проекту видно, куди саме, по яких «велетенських уступах» прямувала її «титанічна хода». Послідовно й цілеспрямовано, том за томом, Соля готувала себе до найсерйознішої місії, на яку може претендувати вчений, — до написання нової історії української літератури. Нагадаю, що попередня така авторська історія — Дмитра Чижевського — була написана піввіку тому, і закінчувалася XIX століттям… Іншої не маємо. І коли будемо мати — тепер уже невідомо.

Соломіїне XIX століття мало починатися Олексою Стороженком — чимось він її страшенно цікавив… Як перед тим, на різних етапах, — Кримський, і Кобилянська, і Євшан, і Домонтович, і Айрис Мердок, і Вільям Ґолдінґ, і лорд Байрон, і Сартр із Симоною де Бовуар… Легко уявляю, як вона зустрілася з ними всіма потойбіч, відразу ж зав'язавши, своїм звичаєм, жваву товариську розмову. І якщо правда, що душа й по смерті пошукує розуміння, то вони мали би їй зрадіти — навряд щоб багато їм стрічалось душ, котрі так щиро розуміли би їх заживоття. З нею їм пощастило.