Читать «З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)» онлайн - страница 186

Трагічна доля ніким за життя не розпізнаного й не збагнутого А. Кримського боліла їй так само живо, як доля колеґи, що потрапив у лікарню (мене тоді вкотре наново вразила її правдива — непоказна — шляхетність, правдива шляхетність завжди непоказна: мельком, у телефонній розмові, вона вимовилася, що завтра не матиме для мене часу, бо забиратиме машиною з лікарні самотнього Г.С.: «А то, — голос їй задзвенів щирим обуренням, — він після мікроінсульту зібрався їхати додому трамваєм, уявляєш? Надумався!» — так, ніби вся проблема полягала виключно в нерозважності старого, а те, що вона, котра хвилинки вільної не мала для себе, кидає печене й варене і мчить клопотатися чужою людиною, було найсамозрозумілішою річчю на світі, взагалі не вартою окремої згадки). Чоловіча слабодухість Коцюбинського, який роками не вмів виплутатися з любовного трикутника, втікаючи від реальности то в хворобу, то на Капрі, звідки слав обом жінкам ніжні листовні поцілунки, чіпляла Солю чисто по-житейському, і вона іронізувала на його адресу («Грушечки потовклися!» — цитувала з листа Коцюбинського до дружини у відповідь на післані тою фрукти, і треба було чути, з якою вбивчою інтонацією передражнювала ті «грушечки»!) — із тією ж жіноцькою дошкульністю, що й на адресу цілком живого-здорового автора, трохи старшого за нас літерата, який, невідь-чом тішачись репутацією високочолого мислителя і крутого ловеласа водночас, роками жив на утриманні дружини, якоїсь простої собі тітки, ще й тяжко її соромився, — «А ти звернула увагу, — наполегливо допитувалась Соля, — які в нього огидні жіночі образи, такі тлусті баби в сукняних панталонах, мене просто знудило?..». Роман Ольги Кобилянської з Осипом Маковеєм міг становити не менш захопливий предмет для кількагодинної балачки по телефону, аніж котрийсь із моїх власних чергових «романів», які я щоразу тягла до неї «візувати», і якби нас підслухав хтось сторонній, то напевно вирішив би, що ті Кобилянська й Маковей мешкають десь із нами по сусідству (ось чого не знайде читач Соломії Павличко в її працях: розповідала, як, допавшись в архівах до їхнього листування, — котрим до неї від 1950 року ніхто ні разу не поцікавився! — перечепилась об один пасаж, у якому Маковей бідкається — мовляв, а колись же, через багато років, якась майбутня феміністка, розбираючи їхні з панною Ольгою стосунки, либонь, напише: ну й дурень же був із того Маковея! — і далі вже в другій особі: ах ти, сяка-така феміністко, дав би я тобі прочухана! — «Я просто похолола вся, коли це читала, — згадувала Соля, — у мене було таке відчуття, що це він до мене звертається!..», — в «Дискурсі модернізму» Маковеєва цитата залишилась, а от оте Солине відчуття старанно прибрано, «зачищено», як і належиться в ученій монографії, — а проте тільки з таких «відчуттів» і постають справжні дослідження, і вся історія людського духа, вся тяглість культури на тому стоїть — на відчутті живої присутности, тепер-і-тут, і тих, що були, і тих, що будуть, на єдності з ними й відповідальності перед ними й за них, — для Солі це було природно, як дихати повітрям, але, Боже мій, як же насправді фатально мало в нас людей, наділених таких органічним культурним інстинктом!..).