Читать «З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)» онлайн - страница 153
Оксана Забужко
(Укотре не перестаю дивуватися: Господи, як же вміємо спускати в трубу свою історію — в тому числі й ту, котра ще жива й досяжна, — як бездарно, не помічаючи, тринькаємо навсібіч свої багатства, а потім знай плачемося, які то ми бідні!)
Інтелектуалів класу Леоніда Плюща в Україні сьогодні можна на пальцях перелічити. І за долею, і за масштабом особистости він належить до тієї «зоряної» східноєвропейської когорти, що Вацлав Гавел у чехів, Андре Плєшу в румунів, Адам Міхнік і Яцек Куронь у поляків — з тою різницею, що і чехи, й поляки, і навіть румуни пам'ятають — і своїх героїв, і своїх стукачів. Може, тому вони й незрівнянно краще од нас дають раду своєму сьогоденню?
Леонід Плющ сьогодні відлітає назад до Франції — країни, яка тридцять років тому дала йому притулок. Там, у невеличкому будиночку в гірському селі, він продовжить свою багаторічну працю — над проблемою часу в поезії Стуса, над листуванням Сковороди і католика-саббатіанця Якоба Франка, над творчістю душевнохворих і геніальними, ні на що не схожими малюнками Богдана Горбаля… Як у всякого справді вільного інтелектуала, в нього багате життя, цікаве й насичене, і від України йому геть нічогісінько не треба. Це він потрібен Україні — дарма що вона про це поки що не здогадується.
Правда, тепер у нас є його книжки. І ті, вперше видані на Заході, за зберігання яких у 1980-х іще можна було отримати строк, і недавно завершена «Його таємниця, або „Прекрасна ложа“ Хвильового». А значить, Леонід Плющ усе-таки тут, в Україні. У себе вдома.
Я знаю, що він читає «Українську Правду». Знаю, як не зносить публічних славословій на свою адресу (колись, прочитавши мою повість «Я, Мілена», де героїня-телезірка гине від роздвоєння особистости, розповів мені, як він один час, за його словами, «був Міленою» — коли за ним ганялися всі європейські медії, і як на собі відчув тоді руйнівний вплив публічности на живу душу). Тому я старалася писати цей пост якомога стриманіше: не говорити про те, як під його іронічно примруженим оком якось само собою відсівається всяке житейське сміття, ницість і марнота, виправляються ціннісні пропорції, і як це безмірно важливо — мати перед очима таких людей, у чиїй присутності стаєш кращим… Ну, і ще багато чого в тому ж дусі залишаю за кадром. Скажу тільки те, що мала би сказати в аеропорту, махаючи вслід Леонідові й Тетяні Плющам: «Повертайтеся, чуєте? Обов'язково!»
Коротка історія рок-н-ролу по-українськи
Леонід Кисельов
«Пако», — кажуть про нього народжені в 1970—1980-х: ті, для кого стало щирим шоком відкриття, після його смерти, скільки йому насправді було років. «Покаль», — звали його, з тою самою фамільярно-довірчою інтонацією, народжені в 1950—1960-х, кому він так само був ровесником. А для його справжніх, «паспортних» ровесників — покоління моїх батьків — він був «Юрко»: теж зменшувальне, хоч і з інших причин — наймолодший у кожному «шістдесятницькому» ґроні, вічний юнак, невгамовне живе срібло (декотрі форкали: несерйозний, лепетя! — тільки от саме цього «несерйозного» попросив Василь Стус, із його бездоганним слухом на людей, стати боярином у себе на весіллі, коли треба було виручити в скрутну хвилину, і так воно звідтоді й виходило, впродовж сорока років надалі, мовби це й мало бути розпізнавчою прикметою його присутности в нашому світі — що він завжди виручав, коли треба було: легко, з готовністю, по-дитячому тішачись просто з того, що може допомогти, з того, що ось він такий, тут, поруч, серед нас, — Юрко, Покаль, Пако: беріть, користайте, поки він іще тут…) і
