Читать «З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)» онлайн - страница 146
Оксана Забужко
— Як Вам подорожувалося, Юрію Володимировичу?
—
Я нишком чмихнула, подумавши: ну й зух зі старого — у 84 роки об'їхав за місяць сім країн, перелетів через сім часових поясів і ще й нарікає, що «втомно»! Тут і я б утомилася… ЮШ скаржився на румунські (здається) готелі, оповідав якісь дражливі дорожні історійки — а мені все невтямки було, що йому ж таки справді 84 роки і живе він самотньо, з чашкою гарячого чаю й теплим пледом ніхто його вдома з подорожі не чекав, — ото стільки відпруження має, що побурчати по телефону… Я все ще бачила його «старшим» — тим, хто дає підтримку, а не сам її випрошує. Гадаю, це своєрідний побічний ефект від засліплення силою інтелекту і взагалі силою того духа, котрий «животворить»: те, що «плоть слабка», при спілкуванні з такими «променуючими» людьми перестаєш помічати (подібне було в мене й при знайомстві з Чеславом Мілошем), і їхній вік якось ніколи до кінця не фіксується свідомістю, — навіть коли, йдучи поруч, мусиш сповільнювати ходу, щоб дотримати їм кроку, це здається даниною не старості, а індивідуальному темпоритму. А ЮШ до того ж і говорив неквапно, і в жестах був дуже «вироблено» ощадний (Edelgesicht, як говорила про нього в отроцтві вчителька німецької!), так що образ складався цілком гармонійний: він здавався не так старим, як в і ч н и м — немовби й завжди такий був (тільки в останню нашу зустріч, у листопаді 1996-го, я вперше побачила в ньому немічного дідуся, але й тоді відлетіла з Нью-Йорка не бувши цілком певною, чи не розіграв він присутніх навмисне…).
Зате пам'ятаю інше (це — до теми «невойовничости»-сумирности): я розповідала ЮШ по телефону новини з дому — хтось із наших патріотів старого гарту прилюдно побив писка комусь із хулителів Шевченка під час святкувань 22 травня (здається, так), і я переказувала те все в іронічному ключі, мовляв, «оно конечно, Александр Македонский герой, но зачем же стулья ломать», себто лізти з кулаками? — на що ЮЩ, посміявшись, завважив:
—
На мить я була заскочена — він постав переді мною в зовсім іншому світлі: мужчини мого покоління «з кулаками» вже нікуди не лізли і там, де треба було боронити чиюсь честь, воліли відбуватись іронією й зубоскальством. Таким було суспільне повітря, що вирвалося назверх після розвалу СРСР: «пофіґізм» був модним, і в культурі так само. І цієї одної фрази ЮШ, а ще більше — того, я к її було сказано: спокійно, без пафосу, в абсолютно побутовому тоні, — вистачило, як легенького постуку по об'єктиву, щоб каламутне зображення мені в очу враз проясніло: ну звичайно ж, культура — це й є розмежування, ієрархія, де всьому свій час і своє місце під сонцем, і від часів Еклезіаста правила не змінились: є час розкидати каміння — і час збирати каміння, час глузувати — і час бити в писок, головне — не переплутати. І ні в якому разі не допускати змішування докупи всього з усім (уже потім я вичитала в Октавіо Паса, що в цьому й був смисл сталінської технології «кат і жертва в одній ямі» — поворот до ціннісного хаосу).
