Читать «Жахослов (збірник)» онлайн - страница 205

– Йому гірше. Значно гірше. Лікар вважає, що він може померти.

Чоловік здригнувся, наче від ляпаса.

– Ви нікчемні. Немає у вас ніякої сили. Усе це було даремно, – прошипіла Кіт. Вона дивилася, як у ньому знову скипає гнів, як заливає обличчя. Він схопив ніж з вівтаря й кинувся на неї в ту саму мить, коли вона стиснула револьвер і, навіть не виймаючи його з кишені, вистрілила. Повітря наповнилося запахом пороху й горілої вовни, і Дуґлас захитався – куля влучила трохи нижче пояса – але все одно дістав її. Кинджал ковзнув по її грудях, розрізавши шинель, піджак, сорочку і плоть – майже до грудної кістки, а тоді він відкинувся назад і встромив кинджал майже по рукоятку в її поранене плече. Вона скрикнула. Дуґлас розсміявся й висмикнув зброю, занісши її над головою для ще одного удару.

Кіт відсахнулася. Усе її тіло пронизував біль. Хитаючись, вона підійшла до вівтаря, і її коліна підігнулися, руки змахнули банки з вогниками на підлогу. Дуґлас зревів від гніву, коли всі вони, одна за одною, розбилися об каміння. Кіт намагалася звестися на ноги, щоб захиститися, схопити револьвер, який знову загубився в глибині кишені, – але впала на бік. Її голова опинилася на підлозі неподалік від битого скла, чий вміст розтікався довкола.

Вона бачила, як біло-блакитні вогники здіймаються й розростаються, рвуться догори, зливаючись врешті в єдиний язик полум’я. Дуґлас нерозбірливо скрикнув, і Кіт здогадалася, що насправді він сам не вірив у власну могутність. Розпач, божевілля та примарна надія вели його хибним шляхом. Що ж, сонно подумала Кіт, тепер вони обидва все зрозуміли.

Вона відчувала, що лежить у калюжі крові. Її кінцівки наче наливалися свинцем, вона не могла відірвати очей від блакитного пекельного полум’я, що насувалося на неї. Ось воно вже охопило її груди, і вона відчула, як жар і холод одночасно обпікає її оголену плоть, а тоді… Тоді воно було в ній. З гудінням текло по її венах, спалюючи її живцем, а голоси! О, голоси! Хор нестримної радості, свободи й полегшення, обарвлених темною жагою помсти.

Вона розпізнала лише один з них. Голос Мері Джейн Келлі без упину бринів у її голові, командуючи іншими, кажучи, що вони мають робити.

«Я не зраджувала тебе, – подумала Кіт. – Мені так шкода, Мері Джейн, але я не кидала тебе».

А тоді в її голові, наче пісня, пролунав той самий ніжний голос з наспівними інтонаціями двох країв:

«Якби я цього не знала, гадаєш, я була би тут, ідіотко? А тепер замовкни, ми намагаємось зосередитися».

Кіт відчула, як відривається від підлоги, аж доки не повисла за фут над землею, розкинувши в повітрі руки. Світло палахкотіло навколо неї з тріском, наче у багатті. Перед нею стояв Ендрю Дуґлас, роззявивши рота і дивлячись на неї зовсім порожніми очима.

Він стежив за тим, як вона злітає, як пульсуючий вогонь стягується, зосереджуючись на грудях Кіт – а потім вистрілює, наче ядро з гармати, охоплюючи його полум’ям. Відьомський вогонь, що анітрохи не пошкодив шкіру Кіт, підпалив Дуґласа, знищуючи його від плоті до кісток – доки лише купка попелу не залишилася там, де він щойно стояв.