Читать «Жахослов (збірник)» онлайн - страница 194

Лунали ще якісь звинувачення, одне безглуздіше за інше, але основна думка була незмінна: Луїза гадала, що Кіт повія, і ніхто не міг переконати її в іншому. Хіба не тому вони з місіс К. ходили до поліційного відділку? Щоб вимагати розслідування, аби поліція заборонила їхній доньці займатися настільки жахливими речами? Хіба Люціус – милий, добрий Люціус, який дбає лише про порятунок сестриної душі – не присягався, що саме цим Кіт заробляла собі на життя?

Повернувшись додому рано-вранці, Кіт не пішла відвідати свого брата. Крізь стіну між їхніми кімнатами вона чула, як він деякий час кликав її, але в неї не стало духу відповісти. Нестерпно було б дивитися на нього, знаючи, що його вчинок, хай навіть скоєний задля її порятунку, прирік на смерть Мері Келлі. Вона знала, що не зможе говорити з ним, не розридавшись. Якщо вона тільки розтулить рота, то неодмінно скаже щось гидке, не втримається від того, щоб хоч трохи – о, зовсім трохи! – зірвати на ньому свій розпач і тим полегшити тягар на серці. Вона не може – не сміє – розмовляти з ним, доки не здатна тримати свій гнів, своє почуття провини під контролем. Доки не зможе збрехати йому, заприсягтися, що він не має ні найменшого стосунку до трагедії, яка розігралася цієї ночі.

Нарешті вона почула, як захропіла Луїза, хрипло й гучно – несхибна ознака того, що вона вжила свої «ліки». Невдовзі в її двері хтось обережно постукав, і все, що могла зробити Кіт, це відірватися від споглядання акварелі з квітами – подарунка преподобного Касвелла. У дверях з’явилася місіс Кіттредж і нерішуче завмерла на порозі, не впевнена, що їй тут раді. Кіт кашлянула і нарешті віднайшла в собі сили говорити.

– Чого вам, місіс К.? – вона не говорила, відколи минулої ночі попрощалася з Мейкпісом. Ночі? Ранку? Втім, яка різниця?

– Кетрін… – почала жінка, а тоді замовкла, ввійшла в кімнату й підсунула стільця до ліжка Кіт, аби дивитися прямо в обличчя дівчині, наче це було важливо. – Кіт, я…

Кіт здивовано звела брови. Вона не була впевнена, що готова до будь-якого спілкування. Але місіс К. не гримала на неї, поводилась раціонально і не перебувала в полоні власної уяви. Місіс К. хотіла поговорити, тож Кіт вважала, що може принаймні вислухати її.

Вона сіла, відкинувшись на подушки, усвідомлюючи, що так і не зняла свою уніформу – і що треба якось повернути її у відділок, так само, як і кийок, шинель і свисток, а ще ліхтарик. Подумавши про це, вона зітхнула. Принаймні чоботи, що лежали в кутку, були її. Точніше, її батька – преподобний Касвелл мав досить скромний розмір ноги, а вона достатньо великий.

– Так, місіс К.?

– Кіт, мені шкода.

Кіт кліпнула очима. Чого вже вона точно не очікувала, то це вибачення.

– Мені дуже прикро за те, що ми накоїли. Я гадала, що ми чинимо правильно. Ми… твоя матір мала певні підозри, а потім твій брат розповів нам, чим ти насправді займалася. О, знаю, наразі вона не дуже розуміє, що до чого, але вона прийде до тями… Тож ми вирішили потурбуватися про тебе. Ось тільки… – Вона змовкла й засопіла. – Коли я побачила тебе в тій кімнаті, у тій формі, таку високу і статечну, я зрозуміла, що ти не потребуєш порятунку. Я знаю, це ти займалася порятунком інших, а ми це зруйнували. Знищили все.