Читать «Жахослов (збірник)» онлайн - страница 160

Зі слів Голланд, Поллі стверджувала, що вони й досі частенько мають стосунки як чоловік і дружина, але жодного свідчення цьому Неллі не бачила. Можливо, припустила Кіт, Вільям Ніколз зі щирою добротою ставився до своєї загиблої дружини. Принаймні він точно не скидався на душогубця із сокирою. На її подив, він навіть додав:

– Це цілком моя провина. Не треба було зазіхати на те, що мені не належить. Ось тільки бідолашна Поллі була настільки змучена народженням нашого останнього малюка, а чоловік потребує трохи уваги. І все одно, я повинен був мати терплячість.

Кіт гадала, чи всім чоловікам у Вайтчепелі судилася недуга під назвою «самовдосконалення». Якщо так триватиме й далі, подумала вона, світ може не витримати.

– Чудово, – промовила Кіт. – Вона знала Енні Чепмен?

Він виразно кивнув.

– Вони ж усі знають одна одну, хіба ні? Тобто, жінки, – сказав він так, наче стать була свого роду племінною ознакою, яка несла із собою вроджене знання про всіх побратимів. А тоді він уточнив: – Повії. Вони всі знають одна одну: якщо не б’ються за територію і за клієнтів, то пиячать десь разом. Якщо не сваряться через вкрадену кимось нижню спідницю, то попереджають одна одну про поганих хлопців, які не платять стільки, скільки обіцяють, або мордують дівчат, заміть того щоб просто робити своє.

– Вони була подругами? – спитала Кіт. – Тобто чи добре вони знали одна одну?

Він знизав плечима.

– Гадаю, достатньо добре, щоб напиватися разом у «Десяти дзвонах», – його очі спалахнули. – Гей, нащо ви про це питаєте? Ви знайшли покидька, що зарізав мою Поллі?

Вона похитала головою і бачила, як його інтерес згасає.

– Ні, містере Ніколз, на жаль, ні. Я лише намагаюся зрозуміти, чи був між Енні й Поллі зв’язок, який міг би навести мене на правильний слід.

– Нічим не можу допомогти, юначе. Шкода, але більше я нічого не знаю.

Він був настільки пригніченим, що їй захотілося потягнутись до нього й погладити по руці. Але вона знала, що цей жест буде неправильно сприйнятий і, чим би це не завершилося, для неї неодмінно вийде на гірше. Тож Кіт кивнула і встала, побажавши гарного вечора, стала пробиратися крізь забите, задимлене приміщення пабу. Нарешті вона опинилася на вечірній вулиці, радіючи, що товщина мундиру вберігає її від прийдешнього холоду.

Її кроки різко лунали над бруківкою. Повз неї з грюкотом проїжджали візки, поспішаючи до кращих місць. Скрізь загоралися вогні, жовті маячки, що тьмяно мигтіли в тумані вечірніх сутінків – звичайно ж, у провулках і дворах, між будинками електричного освітлення не передбачалося. Темрява теж потребувала собі місця. Вже відійшовши від дверей пабу і будучи на півдорозі до добре освітленої Коммершіал-стрит, вона почула звук розбитого скла і одразу ж хрускіт, наче хтось щось впустив на землю і наступив згори. Звук лунав з провулка.