Читать «Дядькові Петерові гроші» онлайн - страница 4

Вона пильно й напружено стежила за чоловіком, її аж свербіло озватися. Нарешті панотець дописав казання.

— Твій брат склав духівницю, — вихопилося в паніматки з переповненого серця.

— Хм… хм… — задуманий панотець неуважно обернувся до неї.

— Може, тебе це не цікавить? У тебе такий вираз, наче ти не тямиш, що я маю на думці. Бо якби цікавило, то, либонь, ти все-таки спробував би довідатись, що в ній написано.

Панотець рвучка схопився з-за столу:

— На таке ти мене ніколи не підмовиш! Не хочу, щоб брат подумав, ніби я чекаю на його спадок!

— Просто зворушливо, який ти делікатний до його грошей, — уїдливо завважила паніматка. — А їх, може, й добуто нечесним способом.

Панотець остовпів. Таке йому ніколи й на гадку не спадало.

— Які ти маєш підстави так думати? — навпростець спитав він.

— Та, властиво, ніяких… Просто, й таке може бути… Бо часом здається, що сумління в нього не чисте. Та ще й те сказати, що він приїхав сюди, як уже смерть почутив, полюбив наших дітей…

— Це тому, що він своїх ніколи не мав! Через дітей він ніби відчуває якийсь зв’язок з прийдешнім. А надто, що він допоможе вивести їх у люди… Я так його розумію.

— А як там ті гроші добувають, у чужих світах? — правила своєї паніматка. — Начебто не завше чесним способом. А він-бо ніколи не був надто меткий та діловитий. Мені здається, щось таки з тими грішми не гаразд.

— Ну, якщо виявиться, що ти справді маєш слушність, то ми просто їх не візьмемо. Не можна всякою ціною купувати майбутнє своїх дітей, — поважно сказав панотець.

Але такий кінець аж ніяк не влаштовував паніматку, і вона звела мову на інше.

— А ти б не міг щиро поговорити з ким як священик? — спитала вона. — Він, певне, й сам відчуває потребу висповідатися, коли справді має щось на серці.

— В кожному разі, як брат я спробую поговорити з ним… Думаю, він зрозуміє, що мною керує в цьому випадку. Тепер, коли ти звернула мою увагу, я й сам бачу деякі темні плями, і, може, йому самому буде краще, як він висвітлить їх.

Дядько Петер помер, так і не висвітливши братові темних плям, що напевне були в його житті. Паніматка вважала, буцімто він мовчав тільки тому, щоб тримати їх у напрузі, а панотець був тієї думки, що брат надто довго жив самотою, аби так просто прийти й скласти свій тягар до ніг ближнього. Та хоч би там як, а тепер він помер, лишивши панотцеві великого листа в синьому конверті. Лист той, що, мабуть, усе пояснював, мало не спричинився до сварки, бо панотець, щоб не порушувати спокою небіжчикового, не хотів розпечатувати конверта, поки брата не поховають.

Повернувшися з цвинтаря, панотець з дружиною зараз-таки пішли до його кабінету. Він навіть не скинув з себе риз, хоч завше поспішав перебратися по-домашньому. Сьогодні йому здавалося, що священний одяг якось додасть йому сили. А сила, може, буде йому потрібна. Тремтячою рукою розірвав він конверта; там лежала запечатана духівниця і лист, адресований йому особисто: