Читать «Дядькові Петерові гроші» онлайн - страница 2

Дядько Петер промовчав.

— Я знаю, будуть такі, що виправдуватимуть його, мовляв, він тільки прискорив смерть, яка його однаково чекала, замість довгого й болісного кінця вибрав швидкий. Та хіба це не боягузтво? Невиліковна хвороба! Як таке можна казати? В моїй парафії живе ого скільки старих, що їх лікарі свого часу прирікали на смерть. На щастя, не людина порядкує життям і смертю.

— А все ж є хвороби, про які лікарі напевне знають, що вони невиліковні, — заперечив дядько Петер.

— Хоч би й так, то чи має людина право уникати того кінця, що здається їй жахливим, проте найбільше важить для неї самої? Хіба людина не тому вдосконалюється, що долає всякі перепони? І взагалі, що таке життя, як не многотрудна дорога до брами смерті, що для нас, боговірних, є, звичайно, входом до раю? Самогубство — це дезертирство, і тому заслуговує найбільшої кари — вигнання. Недарма за давніх часів самогубців не ховали в освяченій землі.

Дядько Петер стежив за братом стомленим поглядом, але нічого не казав.

— А ти як гадаєш, брате? — спитав панотець і спинився перед ним. — Ми з тобою по-різному дивимося на важливі питання… мабуть, найважливіші з усіх, а все ж мені здається, що й ти зі своїми поглядами мав би прийти до такого самого переконання: що життя недоторкане. І хто лукаво ухиляється від ваготи, на нього накладеної, той іде всупереч тому, що для тебе є великою метою всіх нас, — розвиткові духу людського до все вищих і вищих вершин. Чи зважишся ти, з своєю великою повагою до життя… до його недоторканості, визнати за людиною право порядкувати своїм життям і смертю?

— Не знаю, — ніби аж знехотя відповів нарешті дядько Петер. — Колись я знав… і це, і багато іншого. Але тепер я старий і хворий… старість і хвороба зробили з мене скептика.

— Хм! Не май за зле, проте мені здається, що ти завше був скептик!

— Та де там, замолоду ні! Хіба ти забув, як я тебе заганяв у тісний кут? А ти ж міг ще й опертися на свою теологію! На той час я був твердіший у своїй вірі, ніж ти в своїй. Тоді я мав що відповісти тобі!

— Ти все зводиш до самої тільки віри. А я волів би вдатися до звичайних термінів і назвати це безвір’ям. Той самовбивця напевне був вільнодум!

Дядько Петер кивнув головою:

— А вільнодуми хіба не з молоді беруться, не з тих, хто вірить?

Паніматка вже не раз кахикала, пробуючи піймати чоловіків погляд, — їй не подобалось, що діти жадібно ковтали кожне їхнє слово. Нарешті вона рвучко підвелася й рішуче заявила:

— Ходімо звідси, діти. Тут повітря не на ваші груди.

Панотець зніяковів.

— Тут справді таки багато диму, — сказав він ухильно й відчинив вікно. — Я, коли хвилююся, каджу, мов димар, і забуваю, що іншим, може, й вадить.

Він накинув плед братові на плечі й потиснув йому руку; біла й немічна, вона геть утонула у великій, теплій панотцевій долоні.

— Ти ж бо знаєш, що я не мав на гадці нічого поганого, — сказав він, немов перепрошуючи.

— Знаю, — мовив дядько Петер, відповідаючи на по-тиск. — І, зрештою, ти маєш слушність… Уже сама твоя дужа постать дає тобі вагому підставу відчувати свою слушність. Цього разу ти маєш перевагу.