Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 14

Але я не хочу вмирати! У мене ще так багато справ на цій землі! І нехай всі вони — ілюзія! Я людина слабка й полохлива! Зрештою, я лише людина! І тому, рятуючись від самотності й страху смерті, я випростовую уперед руки й притискаюся животом до теплої спини дружини, що спить поруч. Вона пахне морем. Я вдихаю її запах, і згадується мені одна історія, яку я мушу розповісти, бо без цього мій роман буде неповноцінним.

Наприкінці восьмидесятих повернувся я з армії і відразу відновився на другий курс київського театрального інституту

імені Карпенка-Карого. Вчилася зі мною на курсі феєрична, струнка та кароока дівчина з Одеси на ім'я Іванна. Виплекана сонцем півдня і теплим лагідним морем, мала вона вдачу веселу, грайливу й нагадувала мені сріблясту рибку, що плещеться в прозорих та повних світла морських хвилях. Як і всі студенти з інших міст, жила вона в гуртожитку, й вилися навколо неї непевні чутки про її зв'язок з місцевим аксакалом Колєю Братущаком, який буцім уже дав їй «путівку у життя» або, висловлюючись медичними термінами, просто дефлорував. Проте чутки чутками, а на нашому курсі, не дивлячись на те, що охочих погуляти з Іванною було вдосталь, реальної кандидатури на це право так і не знайшлося. За межами інституту Іванна вела життя замкнене, принаймні для мене.

Не можу з абсолютною вірогідністю констатувати між нами факт так званої любові з першого погляду, проте з певністю можу стверджувати, що, побачивши одне одного вперше, пробігла між нами якась тривожно-манка блискавка, й неясне почуття чи то тривоги, чи то захвату відчули наші тіла й душі. Але оскільки (як з часом з'ясувалося) обоє ми були незайманими, то тривалий час бокували одне від одного, і не тільки через розбіжності темпераментів, скільки через бажання застерегти себе від чогось незрозумілого, але вже точно невідомого та тривожного, що мало увірватися в наше життя при ближчому контакті.

«Почуття пригноблене — отрутою стає», — сказав, як відрізав, свого часу татусько Фрейд. А й молодець, бо справді, із плином часу все більше й більше уваги приділяв я у своїх думках Іванні.

Нарешті настала пора з'ясувати все. І от як це сталося. Упадав за нею мій співкурсник, і можна сказати, товариш Саша Інгул (тут увага!!! — бо про Сашу Інгула я потім ще розповім окремо). Так от, хоч і гуляли вони з моєю Іванною вечорами, однак нічого серйознішого, окрім пари-трійки поцілунків при прощанні у них не було. Я ставився до цього з удаваним спокоєм, оскільки за природою своєю ніколи не належав до підрозділу сексуальних агресорів, і за складом душі був юнаком скоріше замріяним, аніж послідовним у свої любовних пригодах.