Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 241

У Луїзи було не надто помітне життя, принаймні до початку 40-х років.

Залишається тільки Жозеф Мерлен, про якого більше ніхто не згадував.

Не хвилюйтеся, в житті Жозефа Мерлена нічого не змінилося. Люди його зневажали, а як тільки він зник, його забули (коли хтось про нього й згадував, то завжди тільки з поганого боку).

Він тоді провів цілу ніч, приклеюючи купюри Анрі д’Олней-Праделя на аркуші великого зошита за допомогою клейкого паперу. Кожна купюра була частинкою його історії, його краху (але ви все це знаєте).

Після подання того скандального звіту, через який і було згодом засуджено Анрі, Мерлен впав у сплячку (з кар’єрою було покінчено, із життям також — так він думав).

Але він помилявся. На пенсію він вийшов 29 січня 1921 року. Його відправляли з однієї служби на іншу, але удар, якого він завдав урядові своїм звітом та своїми перевірками кладовищ, був занадто сильний, щоб його забули. Який скандал! У часи античності того, хто приносив погані новини, закидáли камінням. А він натомість щодня пунктуально приходив до міністерства. Колеги питали себе, що б вони робили з сумою, еквівалентною їхньому десятирічному заробітку? Мерлена ненавиділи ще й за те, що він навіть не взяв звідти двадцяти франків, щоб начистити свої шкарбуни, придбати одяг і вставити нову щелепу.

Отже, 29 січня 1921 року його виставили на вулицю як пенсіонера. Його пенсія (беручи до уваги його посаду) становила стільки, скільки заробляла Поліна у Перікурів.

Довго ще Мерлен повертався до спогадів про ту ніч, коли він відмовився від багатства в обмін на щось більш цінне з морального боку (хоч він ніколи не любив пишних слів). Справа з ексгумованими солдатами навіть на пенсії продовжувала його турбувати. Йому треба було якось вийти з того, зацікавитися світом і почати читати газети. Саме з них він і дізнався про арешт Анрі д’Олней-Праделя і про знаменитий процес над «продавцями смерті». Він з великим задоволенням прочитав короткий зміст свого свідчення в суді, якому так і не надали належної уваги. Журналісти не любили понурого свідка, від якого тхнуло, і який відштовхував їх на сходах палацу Юстиції, коли його хотіли розпитати.

Після чого цією справою перестали цікавитися, бо вона втратила свою актуальність.

Залишилися лише дні відзначення пам’яті загиблих та слава батьківщини.

Мерлен і далі продовжував читати щоденні газети, підштовхуваний невідомо яким обов’язком. У нього не було стільки грошей, щоб купляти кілька газет кожного ранку, тому він заходив у бібліотеки, кафе, холи готелів, де міг їх переглядати не витрачаючись. Саме там він і знайшов у вересні 1925 року оголошення, на яке відповів. Шукали охоронця на кладовище Сен-Совер.

Яка б не була погода — гарна чи погана, — але ви завжди зможете бачити, як він довгими ногами в шкарбунах занурює свою лопату у глевку від дощу землю, щоб доглядати за газонами та алеями.