Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 240

1 жовтня 1920-го Мадлен народила хлопчика. Незважаючи на те, що в той час було дуже популярно давати новонародженим імена близьких, загиблих на війні, вона не схотіла називати сина Едуардом. «У нього вже і так батько проблемний — не треба ще щось додавати», — пояснила вона.

Пан Перікур мовчав (віднедавна він розумів дуже багато речей).

Син Мадлен ніколи не підтримував тісних стосунків зі своїм батьком, не фінансував його судові справи. Він виділив йому лише невеличке утримання і навідувався до нього раз на рік. Саме під час такої зустрічі він і знайшов тіло батька, який помер за два тижні до того.

Звинувачення пана Перікура у смерті Едуарда було дуже швидко зняте. Всі свідки підтверджували, що хлопець сам кинувся під колеса автомобіля, що іще більше затьмарило цей і без того важкий і дивний збіг, в який важко було повірити.

Пан Перікур постійно думав про обставини того драматичного кінця. Розуміння того, що син був живий протягом усіх цих місяців, коли він так хотів уперше в житті притиснути його до серця, змушувало його поринати у повну безнадію.

Він ніяк не міг прийняти той збіг обставин тоді, коли Едуард загинув під колесами автомобіля, за кермо якого він сідав лише десь чотири рази на рік. Він мусів визнати, що хоч це й було важко пояснити, в цьому не було випадковості — це була трагедія. Кінець мав так чи інакше настати, бо він був приречений задовго до цього.

Пан Перікур забрав тіло сина і поховав його в родинному склепі. На камені було вибито напис: «Едуард Перікур 1895—1920».

Він повернув усі гроші, які збиралися на пам’ятники. Прикметно те, що було оголошено спочатку про мільйон двісті тисяч франків збитків, а до оплати було надіслано за актом мільйон чотириста тридцять тисяч франків компенсації (хитруни трапляються всюди). Пан Перікур закрив на це очі і заплатив.

Він зовсім покинув професійні обов’язки, відійшов від справ, багато чого розпродав, відкрив рахунки на ім’я доньки і внука.

До кінця свого життя він бачив перед собою очі Едуарда, коли від удару машиною той злетів у небо. Він довго не міг цей вираз визначити. В очах читалася радість і полегшення, але іще щось...

І одного дня він нарешті зрозумів: це була вдячність...

Це було його вигадкою, певна річ, але коли у вас у голові повсякчас жевріє така думка, вам важко від неї відкараскатись...

Це слово спало йому на думку під час вечері одного лютневого дня 1927 року. Він вийшов з-за столу, як завжди, поцілував Мадлен у чоло, піднявся в свою спальню, ліг і помер.

Альберт і Поліна приїхали в Тріполі. Потім поселилися в Бейруті, в самому серці спекотного Лівану. Альберта Майяра було оголошено у міжнародний розшук.

А Луї Еврар дуже легко знайшов нові документи за три­дцять тисяч франків, які Поліні здалися занадто дорогою ціною.

Вона виторгувала їх за двадцять чотири тисячі.

Помираючи, пані Бельмон залишила своїй доньці родинний дім у тупиковому провулку Перс, який, незважаючи на проведені роботи, дуже втратив в ціні. Крім того, Луїза отримала досить велику суму грошей, а ще — зошит, куди мама прискіпливо записувала всі витрати, які вона проводила від її імені, майже до сантима. Луїза побачила, що початкова сума складалася з тих грошей, які їй залишили Альберт і Едуард (один — сорок тисяч, а другий — шістдесят).