Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 213

Із розчарованим виглядом він зробив головою рух, який важко було пояснити словами, — це свідчило про його глибоку проникливість.

— Себто ви заплатили? — холодно перебив пан Перікур.

— Але ж... а як же інакше? Звичайно, пане президенте, ми заплатили!

Це ж була формальність.

— Без оплати не було б замовлення! А без замовлення не було б пам’ятника! По-іншому неможливо було би зробити! Ми мусили внести завдаток на рахунок «Сувенір Патріотік»!

Допомагаючи словам жестами, він вийняв з кишені щось схоже на газету. Пан Перікур вихопив її з рук. Він нервово погортав її. Лябурден навіть не наважився поставити питання, яке крутилося у нього на язику.

— Ця фірма, вона не існує! — застогнав він. — Це — фірма...

Раптом він затнувся. Слово, що крутилося у голові вже другий день:

— Це фірма... — почав він спочатку, бо його розум працював, як двигун автомобіля (інколи він рушає тільки після кількох перемикань коробки передач). — Фіктивна! Саме так — фіктивна фірма!

Він посміхався на весь рот, гордий тим, що подолав цю лінгвістичну перепону.

Пан Перікур продовжував гортати невеличкий каталог.

— Але, — сказав він, — це промислові моделі.

— Е-е-е... ну, так, — зголосився Лябурден, ще не розуміючи, куди хилить патрон.

— Лябурдене, ми ж замовили оригінальний твір, хіба ні?

— О-о-о! — заволав Лябурден, який не очікував цього питання, проте мав на нього заготовлену відповідь. — Саме так, пане президенте, навіть дуже оригінальну роботу! Бо той Жюль д’Епремон — «член Інституту мистецтв і одночасно автор промислових проектів та оригінальних робіт»! Він спеціаліст у цій справі!

Він згадав, що мова йде про вигадану особу.

— Зрештою... Він був знавцем своєї справи, — додав Лябурден зніченим голосом, ніби йшлося про те, що замовлення не може бути виконане через смерть майстра.

Гортаючи сторінки каталога і розглядаючи представлені моделі, пан Перікур зрозумів увесь об’єм національного шахрайства.

Скандал буде грандіозний.

Не зважаючи на Лябурдена, що тримав обома руками свої штани, він крутнувся на закаблуках, повернувся у свій кабінет, де була виставка, присвячена його провалу.

Довкола були вставлені в рамки малюнки та ескізи пам’­ятника, що горлали про свою зневагу.

Його не так хвилювали втрачені гроші, ні, скорше те, що обвели довкола пальця таку людину, як він. Його найбільше вразило те, що хтось познущався з його горя. Нехай задіяні гроші та репутація, він же знав — увесь бізнесовий світ вчив його, що горе є поганим радником! Але насміхатися з його горя означало зневажити смерть його сина. Як він колись сам це зробив. Той пам’ятник, який мав би загладити біль, який він наніс колись своєму синові, зараз тільки збільшив горе. Омріяна компенсація перетворилась на ще одну невигойну рану.

Каталог «Сувенір Патріотік» пропонував цілу низку промислових проектів за акційною ціною. Цікаво, скільки таких вигаданих монументів вони вже встигли продати? Скільки родин внесли гроші за химеру? Скільки спільнот стали жертвами власної наївності, дозволили себе нагріти? Хто посмів (тільки подумати!) ошукати стількох нещасних людей? Це було просто немислимо.