Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 212

Вже кілька днів Лябурден був не в собі — зі скляним поглядом, опущеними кутиками рота. Навіть якби панна Реймонд виконала танець живота, він би цього й не помітив. Він був блідий, важко пересувався, як людина, що чекала на серцевий напад з хвилини на хвилину. «От і добре, — подумала вона. — Здихай, стерво!»

Раптова недуга патрона стала першим полегшенням, яке вона відчула з моменту влаштування на роботу. Благодать...

Лябурден підвівся, повільно натягнув піджак, узяв капелюха і мовчки вийшов з бюро. Край його сорочки виглядав з-за штанів (те, що будь-якого чоловіка перетворювало на нечупару). Важка хода робила його схожим на приреченого, який ішов на ешафот.

У резиденції Перікурів йому сказали, що пана немає.

— Я зачекаю... — сказав він.

Потім він штовхнув двері у вітальню, завалився у найперше крісло з порожнім поглядом (саме в такій позі пан Перікур і знайшов його через три години).

— Що ви тут робите? — спитав він.

Прихід пана Перікура змусив його знітитись.

— О, президенте... президенте, — бурмотів Лябурден, намагаючись підвестися.

Він був переконаний, що цим словом «президент» він усе пояснить.

Незважаючи на свою дратівливість, пан Перікур відчував до Лябурдена якийсь фермерський інтерес. «Нумо, пояснюйте!» — сказав він йому з такою терплячістю, з якою можна звертатися лише до корів та придурків.

Але сьогодні він був незворушним, заставивши Лябурдена подвоїти енергію, щоб витягти себе з крісла і пояснити. «Розумієте, президенте, ніщо на це не вказувало, і ви, і я в цьому були упевнені, як ніхто довкола, не могли собі уявити таке...» і т. д.

Співрозмовник дозволив йому вилити той потік безглуздих слів. Але це вже надміру. Лябурден між тим продов­жував свої нарікання:

— Той Жюль д’Епремон... Президенте... Уявіть собі, його не існує!

Він майже захоплювався цим фактом.

— Як то? Член Інституту мистецтв, який працює в Америках, як він може не існувати? А його ескізи, чудові малюнки, той величний шедевр — усе це мав би все ж таки хтось створити?

Розум Лябурдена потребував негайного перезапуску, бо інакше мозок міг скрутитися в кавалок, і це могло тривати бозна-скільки.

— Отже, він не існує, — підбив підсумок пан Перікур.

— Саме так! — вигукнув Лябурден, щасливий від того, що його правильно зрозуміли. Адреса: 52, вулиця Лувра — також не існує! А знаєте, що там знаходиться?

Мовчання. За будь-яких обставин Лябурден обожнював загадки (кретини обожнюють ефекти).

— Пошта! — вдоволено розчервонівся він. — Пошта! Такої адреси немає, це поштова скринька!

Він був у захопленні від оборудки.

— І оце тільки зараз ви це помітили...

Перікур дорікав так, ніби підбадьорював.

— Саме так, пане президенте! Зверніть увагу (він підняв палець, щоб підкреслити тонкість свого підходу) на те, що я мав невеличкий сумнів. Звичайно, ми отримали підтвердження про отримання грошей, лист, надрукований на машинці, де пояснювалося, що майстер в Америках, але ж ви самі знаєте, всі ті малюнки, зрештою...