Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 202

— Анрі!..

Він підвів голову. Йому подали знак: хід за ним. Він трохи досадував сам на себе. Чому він так розщедрився аж на сто тисяч франків? Міг би досягти того ж результату за півціни, а може, й менше. Але він був напружений, поспішав, йому забракло холоднокровності. Це б вдалося навіть з тридцятьма тисячами... На щастя, з’явився рогоносець Леон. Анрі посміхнувся йому, роздивляючись свої карти. Леон зараз поверне йому суму (не всю, але більшу частину). А якщо додати до цього ще і його дружину та чудові кубинські сигари — це вже буде навіть більше, ніж еквівалентна відплата. Чудова думка — взяти його в компаньйони (він був не надто велике цабе, але приносив чимало користі).

Через кілька ходів (от чорт!) у нього залишилося сорок тисяч франків. Його виграш уже зменшився. Інтуїція підказувала: зупинись! А він уперто продовжував. Усі переглядалися: хтось пояснював це втомою, хтось уже попросив пальто. Була вже друга ночі, коли Анрі і Леон нарешті вийшли і попрямували до своїх машин.

— Трохи прикро, — мовив Анрі, — я спустив свій виграш. Але поквапимось!

— Уже пізно...

— Швидше, дорогенький! Я зараз маю жваву любку (одружену, будьмо відверті, але свіженьку і незакомплексовану). Шалена до нестями! Ти не можеш собі уявити, яка вона невтомна...

Леон сповільнив крок, він уже задихався.

— Якби я міг, я б заснував спеціальну медаль для рогоносців — вони на це заслуговують. А ти що на це скажеш?

— А як же... твоя дружина? — мовив той похмуро.

— О, Мадлен! Це інша річ, вона — матрона. Ти зрозумієш це, коли прийде твоя черга. З жінкою це зовсім по-іншому...

Він запалив останню сигарету.

— А ти, дорогенький, насолоджуєшся подружнім життям?

У цей момент Анрі подумав, що його відплата стала би повною, якби Деніза, посилаючись на відвідини подруги, тут же пішла з ним у готель. Але він прикинув, що відвідини Нотр-Дам-де-ля-Лорет займуть менше часу, ніж це.

Хоча це у нього все-таки забрало півтори години... І так завжди. Кажеш собі, що проскочиш, як вітер (але є двоє дів­чаток на вибір, а ти береш обидвох і по черзі).

У нього все ще грала на губах посмішка, коли він перетинав бульвар Курсель. Але усміх зник, бо він раптом побачив Дюпре. У такий пізній час? Його поява не обіцяла нічого доброго. І скільки ж він тут стовбичить?

— Даргонь закрили, — випалив захекано Дюпре, навіть не вітаючись, так ніби ці слова пояснювали всю ситуацію.

— Як... закрили?

— І Дам’єр також! І Понтавіль-сюр-Мез. Я всюди передзвонив, мені не вдалося зв’язатися з усіма, але, здається, всі ділянки заблоковані...

— Але... ким?

— Префектурою. Кажуть, рішення прийшло згори. На вході до кожного нашого кладовища є по жандарму...