Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 40

Звісно, круто, казав він, якби вдалося отримати якийсь грант для молодих учених. Виграв — і працюй, не суши голову всією цією бульварною археологією. Та сама розумієш: у нас ніхто такий грант не випише, криза ж, і після смерті Румпельштільцхена стане ще гірше. Просити для дослідів драконову кістку — все одно що претендувати на те, що тебе у промислових масштабах забезпечуватимуть, скажімо, золотом. У кращому випадку посміються, у гіршому запишуть у неблагонадійні й поставлять на облік: в ті часи, коли країна у спільному порусі, ти тут, мовляв, збурюєш, підкопуєш і взагалі розтринькуєш народні здобутки. У тридев’ятих, щоправда, є програми, які передбачають такі досліди — все-таки завдання серйозне, залежність від «пороху» давно визнано однією з найнещадніших хвороб світу, — але чорта лисого вони мені дозволять отримати, а не такий грант. А виїжджати, Марто, я не хочу. Я тут народився, це моя земля, чому я мушу працювати на інших? Розумієш?

Спершу Марта збрехала, що так, звісно ж, розуміє, — а наступного разу не стрималася. Вибачте, пане Вегнере (— Слухай, якщо тобі не складно, давай уже на ти, гаразд?), гаразд, добре, вибач — але я все одно не згодна. Чому раптом «на інших»? Ти ж шукаєш ліки проти залежності, яка різниця, де ти їх винайдеш, якщо вони врятують людей по обидва боки кордону? Якщо там ти зможеш виготовити препарат раніше лише на рік — це означає, що хтось на рік раніше зможе вилікуватися. Чи просто тупо вижити, не захлинутися слиною, власними шмарклями, не сторчатися до стану рослини. В чому проблема взагалі? Ви… ти до аптеки коли востаннє заходив? Скільки там ліків наших, а скільки із тридев’ятих — і які краще діють?

Марта тоді ох і розлютилася: зазвичай намагалася уникати базікання про типу-політику, толку ж від таких розмов нуль, та ні, змусив-таки. Ну то маєш! Добре бути чистоплюєм, коли тебе особисто це не стосується, пане Вегнере. І не варто розраховувати, що моє хороше до вас, навіть до тебе ставлення змусить мене кривити душею.

Сперечалися вони тоді відчайдушно, затято. Віктор обурювався: із таким підходом, казав, знаєш, у наших аптеках нічого іншого й не з’явиться! І що, чим нам пишатися? Славетними пращурами? Нев’янучими традиціями? Найскороходнішими у світі чобітьми-скороходами і сорочками із найоригінальнішим орнаментом? Чи тим, що наші дракони були найзубастіші та найжеровитіші?