Читать «Дитя песиголовців» онлайн - страница 34

М’яч тим часом застрибнув на мармурову плиту і завмер — наче разом із Мартою прислухався до симфонії. Потім почав хитатися з боку на бік, ворушачи краями розпоротого шва, нарешті — завертівся проти годинникової стрілки, дедалі швидше, і батько, опинившись на півшляху до нього, відсахнувся й позадкував, а потім прожогом кинувся до широкої стели із чиїмось носатим, підбородистим профілем.

Не встиг.

Рвана рана на заокруглому боці розійшлася, краї вивернулися, наче губи, — і назовні злетів строкатий розсип чогось дрібного, шурхотливого.

Марта дивилася й не вірила власним очам.

У жовтому світлі ліхтаря, посеред могил, танцювали тисячі сяючих часточок. Конфетті. Нескінченний дощ із конфетті.

Батько стояв спантеличений, прикриваючи ліктем обличчя, потім зморгнув, і шматочки фольги, що осіли в нього на віях, посипалися просто під ноги.

Марта розреготалася, він безпорадно обернувся, провів п’ятернею по волоссю, махнув рукою і пішов геть від м’яча, який і далі вистрілював у повітря порцію за порцією. А з динаміків знай лунала собі симфонія, що обіцяла незабаром зиму, і свята, новорічні ялинки, сніг, подарунки, нове життя…

— Весело тут у вас! — сказала Марта. — А я, знаєш, повірила…

Вона стала навшпиньки і струсила з його плечей залишки конфетті.

На мить їй здалося, батько от-от посміхнеться, але він тільки сказав:

— Просто пощастило. Тут ніколи не вгадаєш заздалегідь, це ж від них не залежить. Із таким само успіхом могла бути бомба на радіоуправлінні, якась жива тварюка на кшталт велетенського їжака чи просто чиясь відірвана голова. Що завгодно. А свисток… бачиш, я після тієї кулі… дивно: говорити можу, а свистіти чи толком грати на флейті — ні, звук виходить через отвір…

— І звідки вони, по-твоєму, беруться? — Марта вирішила не загострювати на темі флейти, не цього разу. — Бомби, їжаки, відірвані голови — звідки? Самозароджуються, чи що?

— Саме це я і хотів тобі показати. Але, може, і добре, що не показав. Хтось сьогодні заснув завчасно — і краще би нам не ризикувати. Ходімо. — Він легенько обійняв її за плечі, Марту знову пройняло холодом, і вона ледве стрималася, щоб не скинути його долоню.

— В цьому, — казав батько, поки вони прямували до брами, — в цьому-от і вся сіль. Коли потрапляєш за річку, ти змінюєшся, навіть якщо куля пролітає мимо. Іноді мені здається, що зміни починаються ще раніше, відтоді, як вдягаєш однострій і береш у руки зброю. Починаєш по-іншому дивитися на світ. По-іншому розмовляти, ходити, їсти, пити. По-іншому спати.

Він помовчав. І нарешті прибрав руку.

— З певного моменту ти просто не можеш собі дозволити заснути по-справжньому. Так чи інакше, намагаєшся не втрачати зв’язку із реальністю. Тому що від твоєї реакції може залежати життя — твоє і твоїх побратимів. Від того, як швидко ти вихопиш зброю, як швидко вистрелиш. Або — чи встигнеш вистрибнути з машини до того, як її розрубає косами роксолан. У твої сни просочуються звуки з реального світу — ну, знаєш, як воно буває: молодший Кірик бігає у тебе над головою, а тобі сниться, що неподалік пробігає стадо слонів.