Читать «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні» онлайн - страница 41

Крик і плач завис у цілому домі. Три чи чотири десятки жінок і чоловіків з дітьми на руках бігали з кімнати до кімнати, голосячи й не знаючи, куди подітися. Далі Юра вже не міг побачити нічого, бо раптом мама наскочила на нього і плачучи ухопила в обійми. Там, в її обіймах, вже був і брат. Мама пригортала дітей, цілувала і плакала. Потім мама побігла, і діти, підхоплені за шиї, волочилися по підлозі, не можучи й крикнути на свій порятунок…

І враз, заглушаючи всю метушню і гвалт, по квартирі розгляглися широкі й повнозвучні акорди рояля. Батько заграв.

Це було так несподівано, що мама випустила і Юрину, і Олегову шию, і діти гепнулися на підлогу. Це було так несподівано, що крики і галас враз ущухли і урвався навіть лемент немовлят. Весела, пристрасна і гучна мелодія заповнила раптом все.

Батько грав марш — родинний, інтимний марш. Його не виконувалося при сторонніх, його гралося тільки в тісному колі родини — увечері напередодні родинних свят або великих празників — перед днями народження, перед літніми канікулами, на ялинку, під Новий рік. Це був сімейний ритуал.

Гуркіт струсонув двері знадвору. І негайно ж скажено закалатав дзвоник. Церковний сторож Митрофан гатив у двері чи то обухом, чи то держалном хреста. Мама побігла до вхідних дверей і розчинила їх навстіж. Стара Текля метушилася біля неї з іконою Миколи-чудотворця в руках.

— Во ім'я отца!.. — розітнувся з порога страшний рокіт октави Коловратського.

— … І сина, і святого духа… — Текля лопотіла, вклонялася, присідала, підіймаючи ікону над головою. — Господи, господи, господи!..

Коловратський перехрестився і, п'яно відригнувши, цмокнув ікону. В двері позад його тислися зразу чоловічок з руденькою борідкою в дамському капелюсі і церковний сторож Митрофан. Клуби пари вдарили знадвору, і в передпокої зразу зробилось холодно і півтемно.

— Відомо є… — зарокотів диякон, — що в домі сьому…

— Православні живуть, батюшко, православні! — Текля тупцювала довкола диякона, хрестячися й ловлячи правицю, що тримала шаблюку, для поцілунку. Нарешті це їй пощастило, і вона голосно цмокнула величезну, червону й брудну дияконову длань. Але диякона це вивело з рівноваги, він похитнувся і, щоб не впасти, мусив вхопитися другою рукою за одежу на вішалці.

— Але… Але… Але! — диякон кружляв очима, згадуючи, що ж він хотів сказати, але згадати не зміг і тільки гикнув. Звуки рояля з сусідньої кімнати заволоділи його увагою. Його п'яний тулуб почав розхитуватися в такт бравурній мелодії.

— Але! — заверещав чоловік з рудою борідкою. — Сюди бігли ховатися іудеї, і якщо православні дозволили собі жалості заради єретичної…

— Цить! Не верещи! — Коловратський шльопнув його своєю величезною долонею по тім'ю і насунув розплющений капелюшок аж до підборіддя. Пера райської птиці і шпанські вишні посипалися на підлогу. — Не верещи! І внемлі! — Він зробив крок і вдарив ногою в двері кабінету. Музика била в нього струєю грайливих, іскристих, мажорних акордів. Тоді Коловратський набрав повні легені повітря і раптом гримнув на повну силу своєї велетенської горлянки. Він заспівач страшно, покриваючи своїм голосом все — і протести чоловічка з руденькою борідкою, і гучні звуки рояля, і гомін та п'яний шарварок натовпу погромників надворі. Митрофан захопився музикою теж і щосили відбивав такт держалном хреста об підлогу.