Читать «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10» онлайн - страница 339

— Якщо я наважусь на це, — кволо усміхнулась вона.

Дік кивнув головою.

— Але, може, я ще й не зважусь. Я сама не знаю. Може, це все сон і зараз я прокинуся, ввійде Ой-Ой і скаже, що я дуже довго й міцно спала…

Пола неохоче повернулася, ступила кілька кроків і враз зупинилася.

— Діку! — покликала вона. — Ти сказав мені, що в тебе на серці. Але що в тебе на думці? Не нароби дурниць! Згадай Дені Голбрука — щоб ніяких «нещасливих випадків на полюванні», гляди!

Дік похитав головою й кліпнув очима нібито насмішено, а в думці зчудувався, що вона так проникливо вгадала його наміри.

— Покинути все оце? — він обвів рукою круг себе, маючи на увазі маєток і всі свої господарські плани, — І книжку про споріднене схрещування? І першу виставку-ярмарок, майже підготовану?

— Це справді було б безглуздя, — погодилась вона, прояснівши на виду. — Тільки прошу тебе, Діку, ти не думай, що мені так важко вирішити через… — вона затнулась, не знаходячи слів, тоді теж повела рукою круг себе, натякаючи на Великий Будинок та всі його скарби, і докінчила: — Все це нічого тут не важить. Анічогісінько, повір.

— Ніби я сам не знаю, — заспокоїв її Дік. — Некорисливішої жінки…

— Слухай, Діку, — перебила вона, зрадівши новій думці.—Якби я любила Івена так шалено, як ти кажеш, то наневне погодилася б і на «нещасливий випадок», коли нема іншої ради. Алє ж ти бачиш — я ніяк не згодна. Ось тобі ще один кремінець, розгризи-но.

Потім нерішуче ступила крок від нього, знов озирнулася й тихо сказала через плече:

— Червона Хмаро, мені страшенно шкода… І все ж я така рада, що ти мене й досі любиш.

Поки вернувся Блейк, Дік устиг подивитись на себе в дзеркало. Вираз, що так налякав гостей увечері, не сходив з його обличчя. Певне, вже й не зійде, подумав він. Ну що ж, так не буває: держати в зубах власне серце, та щоб не зосталось на тобі ніякого знаку.

Він приплентав на веранду й спинив погляд на Полиному портреті під термометрами. Повернув його обличчям до стіни, сів на край ліжка й часинку дивився на голе, порожне кружало в рамці. Потім перевернув фото назад.

— Бідна моя крихітко, — тихо промовив він. — Не легко й тобі — прокинутись у житті отак пізно…

Та враз усміхнене лице на фотографії заступила в його очах інша картина: Пола в місячному світлі обіймає Грейма і тягнеться устами до його уст. Дік схопився на ноги й труснув головою, щоб прогнати з-перед очей те видиво.

До пів на десяту він упорався з листами й прибрав усе зі столу, крім деяких нотаток, потрібних йому для розмови зі своїми завідувачами про шортгорнів та ширських коней. Коли ввійшов Менденгол, Дік стояв біля вікна і, всміхаючись, махав на прощання рукою Ернестіні й Лут, що від’їздили у великому лімузині. І з Менденголом, і згодом з Менсоном він умисне, ніби між іншим, багато говорив про свої великі плани в тваринництві.

— Треба не спускати очей з бичків від Короля Поло, — сказав він Менсонові.— Всі ознаки промовляють за те, що Гірська Олениця, Діва Альберти й Мораванка Неллі можуть привести від нього ще кращих плідників, ніж він. Цей рік не вийшло, але на той рік або на третій, раніше чи пізніше Король Поло породить нам чемпіона над чемпіони.