Читать «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10» онлайн - страница 31

Лікар Джексон, мізерна, нікчемна істота з поверховим знанням медицини, почав ставитися скептично до моєї кари. Він заявив, що пекельна сорочка не зможе мене вбити, хоч скільки я лежатиму в ній. Після такої заяви начальник в’язниці заповзявся довести йому, що таки вб’є мене.

— Ці сухорляві інтелігенти ошукають і самого чорта, — бурчав він. — Вони міцніші за сирицю. А проте ми впораємо його. Чуєш, Стендінгу? Досі ми ще тільки гралися тобою. Але ти хоч і зараз можеш позбутися клопоту — признайся тільки. Я дотримаю свого слова. Я вже сказав: Динаміт або тобі капець. Так воно й буде. Вибирай.

— Невже ви гадаєте, що я задля втіхи мовчу? — промовив я, насилу зводячи дух, бо Мордань Джонс саме натиснув мені ногою на спину, щоб міцніше зашнурувати, а я напружив усі м’язи, щоб вигадати трохи простору. — Мені нема в чому признаватись. Я відрубав би собі праву руку, аби тільки міг привести вас до того динаміту.

— Бачив я таких учених, як ти, — ошкірився начальник. — Що вже западе їм у голову, ніяким богом не викуриш із неї. Норовисті, як ті коні. Тісніше, Джонсе, хіба так шнурують! Або ти признаєшся, Стендінгу, або я зведу тебе зі світу! Так і знай.

Але я помітив певну рівновагу. Що дужче знесилюєшся, то менше відчуваєш свої страждання. Не так боляче, бо меншає того, що болить. А коли людина вже виснажена, то далі повільніше слабшає. Всім відомо, що надто здорові чоловіки більше страждають від звичайнісінької хвороби, ніж жінки чи каліки. Коли майже всі сили виснажено, то вже й втрачати нічого. Зайвого тіла вже нема, а те, що лишається, стає пружне й міцне. Власне тепер я й був своєрідною пружиною, що міцно опиралася смерті.

Морел і Опенгаймер жаліли мене, вистукували своє співчуття, давали поради. Опенгаймер казав, що сам цього всього зазнав, навіть ще гіршого, а от же й досі живий.

— Тільки не піддавайся їм, — вибив він суглобами пальців. — Пильнуй, щоб тебе не замордували, бо це ж їм на руку ковінька… І не признавайся…

— Мені нема в чому признаватись, — відповів я, стукаючи носаком чобота в двері: я лежав у пекельній сорочці і міг перестукуватись тільки ногами. — Я нічогісінько не знаю про той клятий динаміт.

— Добре! — похвалив мене Опенгаймер. — Молодчага він, правда, Еде?

Це ще раз показувало, як мало було в мене шансів переконати начальника Есертена, що я непричетний до тієї справи з динамітом. Його настирливі допити переконали навіть Опенгаймера, котрий так захоплювався моєю непохитною мовчанкою.

На першій порі цього катування я примудрявся надовго засинати і бачив чудові сни. Звісно, вони були яскраві й реальпі, як здебільшого й бувають сни, але мене вражала їхня надзвичайна послідовність і логічність. Часто мені снилося, що я доповідав у колі вчених про якісь не зовсім ще з’ясовані питання, або читав їм свою ретельно опрацьовану статтю про якісь власні дослідження, або викладав свої висновки, зроблені на підставі чужих досліджень і спроб. Коли я прокидався, у мене в вухах ще дзвенів цій голос, а очі бачили надруковані на білому папері речення й цілі абзаци, і я, дивуючись, устигав їх перечитати, поки марево зникало. Мимохідь звертаю вашу увагу на одну цікаву подробицю: я помітив, що свої міркування в цих снах завжди будую на дедукції.