Читать «Джейн з Ліхтарного Пагорба» онлайн - страница 85

Він стиснув її долоню.

— Добре нам було разом, правда, Джейн?

— Ми так багато разом СМІЯЛИСЯ, — сказала Джейн, думаючи про Веселу, 60, де сміху не було. — Тату, ти не забудеш послати по мене наступної весни?

— Ні, — ото й усе, що сказав тато. Іноді «ні» буває жахливим словом, а іноді чудовим.

Вони мусили встати рано-вранці, бо тато збирався відвезти Джейн до міста, щоб піймати пором і зустрітися з певною місіс Візлі, яка вибиралася до Торонто. Джейн вважала, що чудово доїхала б і сама, але цього разу тато був непохитним.

Вранішнє небо було червоним, а крони дерев на його тлі виглядали чорними. Над березами Пагорба Великого Доналда видно було старий місяць, який, однак, виглядав наче молодик, тільки повернутий не в той бік. У долинах ще був туман. Джейн попрощалася з усіма кімнатами і, перш ніж вони вийшли, тато зупинив годинник.

— Запустимо його знову, як ти повернешся, Джейнкін. Взимку я обходитимусь своїм наручним годинником.

Пітери попрощалися мурканням, а Талан поїхав з ними. На вокзалі була тітка Айрін, а ще Ліліан Морроу, ця остання — у хмарах парфум та хвилях кучерів. Тато, здавалося, радий був її бачити; прогулювався з нею по платформі. Вона називала його ’Дрю. Майже чути було той перший апостроф — як воркування або поцілунок. Джейн цілком обійшлася б без її товариства.

Тітка Айрін двічі її поцілувала і заплакала.

— Завжди пам’ятай, що маєш у МЕНІ друга, коханесенька, — … наче думала, що Джейн не має нікого іншого.

— Не дивися так похмуро, люба, — усміхнулася Ліліан Морроу. — Пам’ятай, що ти вирушаєш додому.

Дім! «Дім там, де серце». Джейн чула або читала цю фразу. І знала, що залишає своє серце на Острові, з татом, — вона саме з ним прощалася, а в її голосі звучали муки усіх сказаних нею прощань.

З порому Джейн дивилася на червоні береги Острова, аж доки вони не стали лише темно-синьою лінією на тлі неба. Тепер вона знову стала Вікторією!

Вийшовши з Торонтського вокзалу, вона почула сміх, який розпізнала б де завгодно. Був лише один такий сміх на світі. То була мама у прекрасній новій накидці з малинового оксамиту з білим хутряним коміром поверх сукні з білого шифону, обшитої намистинами. Джейн знала, що це означає, — мама збирається на вечерю…, а бабуся не дозволить мамі відмовитися від запрошення заради того, щоб провести разом із Джейн її перший вечір удома. Але мама, що пахла фіалками, міцно її обняла, сміючись і плачучи.

— Моя найдорожча…, моя-премоя дівчинко. Ти знову вдома. Ой, зіронько, як я за тобою скучала… Як я без тебе скучила.

Джейн пристрасно обняла маму. Мама була гарною, як ніколи, очі її були синіми, як ніколи. Хоча, як одразу помітила Джейн, мама була трохи тоншою, ніж у червні.

— Ти рада, що повернулася, серденько?

— Я така рада, що я з тобою, мамусю, — сказала Джейн.

— Ти виросла…, ой, квіточко, вже мені по плече…, і так гарно засмагла. Але я вже тебе не відпущу… ніколи.

Джейн стрималася від того, щоб висловити власну думку з цього приводу. Ідучи разом із мамою через велику, яскраво освітлену станцію, почувалася дивно дорослою і певною себе. Френк чекав їх у лімузині, і вони поїхали додому, гамірними і людними вулицями, — до Веселої, 60. Весела, 60 не була ні гамірною, ні людною. Дзвякання залізних воріт позаду неї прозвучало як траурний дзвін. Знову її ув’язнили. Великий, холодний і безмовний будинок змусив її подумки здригнутися. Мама поїхала на вечерю, а бабуся і тітка Гертруда зустріли Джейн. Вона поцілували вузьке біле обличчя тітки Гертруди і м’яке зморшкувате обличчя бабусі.