Читать «Джейн з Ліхтарного Пагорба» онлайн - страница 17

— Він зробив життя твоєї матері нещасним, — твердим голосом промовила бабуся.

— Ой, я теж завинила, — прошептала мама, плачучи.

Джейн, переводячи погляд з мами на бабусю, помітила, як мінилося бабусине обличчя.

— Надалі ти не згадуватимеш імені свого батька при мені і при твоїй матері, — сказала бабуся. — Що стосується нас…, що стосується ТЕБЕ…, то він мертвий.

Заборона була зайвою. Джейн ніколи більше не згадувала батькового імені. Він зробив маму нещасною, отож Джейн його зненавиділа і викинула його зі своїх думок. Були такі речі, про які не годилося навіть думати, — і батько до них належав. Але найстрашнішим видавалося те, що з’явилася річ, про яку не можна було порозмовляти з мамою. Джейн відчувала, що ця річ їх розділяє. Неясна, незрозуміла, але перепона. Щезла давніша повна довіра. Було питання, яке ніколи не могло бути згадане, і це все отруювало.

Надалі вона не могла витерпіти ні Агнес Ріплей, ні її культу «секретів», тому втішилася, коли Агнеса залишила школу, бо великий Томас вирішив, що Сент-Агата не досить сучасна для його доньки. Агнес хотіла навчитися танцювати степ.

6

Проминав рік, відколи Джейн довідалася про батька. У цьому році Джейн переживала, чи перейде до наступного класу, — натомість Філіс закінчила рік з відзнакою і змусила Джейн постійно про це чути! — далі їздила до Сент-Агата, докладала зусиль, щоб обдарувати Філіс симпатією, хоча і без особливих успіхів, щовечора зустрічалася із Джоді на задньому дворі, так старанно вправлялася з гамами, наче справді це любила.

— Шкода, що ти не любиш музики, — сказала бабуся. — Але чи ж могло бути інакше?

Не так істотно, що вона сказала, зате істотно, як. Уміла задати рани, які щеміли і кровоточили. Насправді Джейн захоплювалася музикою… дуже любила її слухати. Коли містер Рансем, музикант, мешканець пансіонату на Веселій, 58, щовечора у своїй кімнаті грав на скрипці, він навіть не здогадувався про двох захоплених слухачок під вишневим деревом на задньому дворі. Джейн і Джоді сиділи там, склавши руки, а їхні серця сповнювалися таким екстазом, що не передати словами. Коли настала зима і вікно у спальні було зачиненим, Джейн гостро відчула втрату. Єдиною дорогою до втечі був Місяць і Джейн вислизала туди частіше, ніж завжди; це супроводжувалося довгими періодами мовчання, які бабуся називала «норовами».

— Вона дуже схильна показувати норови, — казала бабуся.

— Я так не думаю, — несміливо перечила мама. Вона відважувалася заперечувати бабусі лише тоді, коли заступалася за Джейн. — Просто вона досить … вразлива.

— Вразлива! — Бабуся засміялася. Бабуся не часто сміялася, — Джейн вважала, що це навіть добре. А от тітка Гертруда, — якщо вона колись сміялася чи жартувала, то так давно, що ніхто цього не пам’ятав. Мама сміялася тільки тоді, коли хтось до них приходив… сміх у неї був як дзвіночок, хоча Джейн він здавався якимсь несправжнім. Небагато було справжнього сміху на Веселій, 60, хоча Джейн з її талантом бачити смішний бік речей, могла б наповнити сміхом навіть цей величезний будинок. Але Джейн дуже рано зрозуміла, що бабусю сміх дратує. Навіть Мері та Френк на кухні якщо й хихотіли, то дуже обережно.