Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 183

Стілець посередині призначався для голови, що сидів прямо проти дверей до темниці.

За публіку були солдати.

Два жандарми охороняли «лаву підсудних».

Сімурден сидів на середньому стільці, праворуч від нього — капітан Гешан, перший суддя, ліворуч — сержант Радуб, другий суддя.

На голові у Сімурдена був капелюх з трикольоровим султаном, шабля при боці і два пістолети за поясом. Шрам на лиці, що був яскравочервоний, підкреслював його похмурий вигляд.

Радуб врешті дозволив себе перев’язати. Круг його голови була обмотана носова хустка, на якій дедалі ширшала кривава пляма.

Опівдні судове засідання ще не починалося; біля столу стояв гонець, а надворі бив копитами його кінь.

Сімурден писав. Він написав такі два рядки:

«Громадяни члени Комітету громадського порятунку,

Лантенака впіймано. Завтра він буде страчений».

Він поставив число, підписав, згорнув і, запечатавши депешу, простяг її гінцеві. Гонець вийшов.

Зробивши це, Сімурден сказав голосно:

— Відчиніть в’язницю.

Два жандарми відсунули засуви, відчинили двері і увійшли всередину.

Сімурден підняв голову, схрестив руки, глянув на двері і крикнув:

— Введіть в’язня.

Під дверним склепінням з’явились два жандарми і якийсь чоловік.

Це був Говен.

Сімурден здригнувся.

— Говен! — скрикнув він.

Потім сказав:

— Я велів привести заарештованого.

— Це я, — сказав Говен.

— Ти?

— Я.

— А Лантенак?

— Він на волі!

— На волі?

— Так.

— Утік?

— Утік.

Сімурден пробурмотів тремтячим голосом:

— І справді, це ж його замок, він знає усі проходи й лазівки. Певно, камера сполучалася з якимсь проходом; я мусив би про це подумати. Він знайшов спосіб утекти, для того йому не треба було допомоги.

— Йому допомогли, — сказав Говен.

— Утекти?

— Утекти.

— Хто допоміг?

— Я.

— Ти мариш?

— Я зайшов у в’язницю, був там наодинці з полоненим. Я скинув свій плащ, накинув на нього, насунув йому на лице капюшон, і він вийшов замість мене, а я лишився на його місці. От і все.

— Ти не зробив цього!

— Я це зробив.

— Це неможливо!

— Це було.

— Приведіть Лантенака!

— Його тут нема. Солдати, побачивши плащ командувача, подумали, що то я, і пропустили його. Це ж було вночі.

— Ти збожеволів?

— Я сказав те, що є.

Настала тиша. Сімурден насилу промовив:

— В такому разі ти заслуговуєш…

— На смерть, — закінчив Говен.

Сімурден зблід, як мрець. Він сидів нерухомо, як людина, вражена блискавкою. Він, здавалося, не дихав. Велика краплина поту виступила на його лобі.

Нарешті, він сказав здавленим голосом:

— Жандарми, посадіть підсудного на його місце.

Говен сів на табурет.

Сімурден додав:

— Жандарми, шаблі наголо.

Це була формула, уживана тоді, коли підсудному загрожувала смертна кара.

Жандарми витягли шаблі.

Голос Сімурдена знову набрав звичайного виразу.

— Підсудний, — сказав він, — встаньте.

Він уже не говорив Говенові «ти».

III. ГОЛОСУВАННЯ

Говен підвівся.

— Як ваше ім’я? — спитав Сімурден.

— Говен.

Сімурден продовжував допит:

— Хто ви такий?

— Командувач експедиційної колони Північного побережжя.

— Ви родич чи свояк утікача?

— Я його двоюрідний внук.