Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 18

Граф дю-Буабертло підійшов до пасажира.

За капітаном ішов чоловік, розгублений, задиханий, у пошматованому одягу, але все-таки задоволений.

Це був канонір, який так вчасно показав себе приборкувачем страховища і подолав гармату.

Граф по-військовому віддав честь одягненому селянином старикові і сказав:

— Пане генерал, ось цей чоловік.

Канонір стояв струнко, спустивши очі.

Граф Буабертло продовжував:

— Пане генерал, чи не вважаєте ви, що командири повинні якось відзначити вчинок цього чоловіка?

— Вважаю, — відповів старий.

— То будьте ласкаві дати розпорядження, — сказав Буабертло.

— Це ви повинні давати. Ви капітан.

— Але ви генерал, — відповів Буабертло.

Старий поглянув на каноніра і сказав:

— Підійди.

Канонір зробив крок.

Старий повернувся до графа дю-Буабертло, зняв з грудей капітана орден святого Людовіка і причепив до куртки каноніра.

— Ура! — закричали матроси.

Солдати морської піхоти взяли на караул.

А старий пасажир, показуючи пальцем на сяючого каноніра, додав:

— А тепер розстріляйте цього чоловіка.

Вигуки стихли, і всі заціпеніли.

Тоді в мертвій тиші старий підніс голос. Він сказав:

— Через його недбалість корабель опинився під загрозою. Можливо, він загине. Бути в морі — це бути віч-на-віч з ворогом. Корабель у плаванні — це армія, що провадить бій. Буря іноді стихає, але щохвилини може розгулятися. Море — величезна засідка. Кожна провина, вчинена перед лицем ворога, карається смертю. Не буває провин, які можна виправити. Хоробрість має бути нагороджена, а недбалість має бути покарана.

Ці слова падали одне по одному помалу, урочисто, з якоюсь невмолимою розміреністю, ніби удари сокири по стовбуру дерева.

І старий, глянувши на солдатів, додав:

— Виконуйте.

Чоловік у куртці, на якій блищав орден святого Людовіка, похилив голову.

Граф Буабертло зробив знак. Два матроси спустилися на нижню палубу і повернулися звідти з гамаком, який мав стати саваном. За ними йшов корабельний священик, що від часу відплиття молився в офіцерській каюті. Сержант виділив з солдатів, які стояли в строю, дванадцять чоловік і поставив їх у дві шеренги по шість. Канонір, не кажучи й слова, став між ними. Священик з розп’яттям у руці підійшов і став біля нього.

— Марш! — скомандував сержант.

Вони повільним кроком рушили на ніс корабля. Два матроси несли слідом за ними саван.

Мертва тиша запала на корветі. Лише вдалині ревів ураган.

Через кілька хвилин у темряві пролунав залп, блиснув вогонь, потім усе стихло і почувся сплеск від падіння в море тіла.

Старий пасажир усе ще замислено стояв, спираючись спиною на грот-щоглу і схрестивши на грудях руки.

Буабертло, вказуючи на нього пальцем лівої руки, тихо мовив Ла В’євілеві:

— Вандея має голову.

VII. ХТО НАПНУВ ПАРУС, ТОЙ КИНУВ ЖЕРЕБ

Але яка доля чекала корвет?

Хмари, які ділу ніч нависали над хвилями, тепер спустились так низько, що зовсім закрили обрій, і все море було наче вкрите покривалом. Куди не кинеш оком — скрізь туман. Таке становище було загрозливе навіть для неушкодженого корабля.