Читать «Дев’яносто третій рік» онлайн - страница 167

Рене-Жан потягнувся, підійшов до вікна і сказав:

— Мені жарко.

— Жалко, — повторила Жоржетта.

Мати гукнула:

— Мої діти! Рене! Ален! Жоржетта!

Діти стали озиратися. Вони намагалися зрозуміти. Там, де дорослі люди жахаються, діти цікавляться. А хто легко дивується, того не легко злякати. Невідання не знає страху. Діти, навіть побачивши пекло, певно, розглядали б його з цікавістю.

Мати знову крикнула:

— Рене! Ален! Жоржетта!

Рене-Жан повернув голову. Цей голос вивів його з задуми. Діти мають коротку пам’ять, але вони швидко згадують. Все минуле було для них наче вчора. Рене-Жан побачив свою матір, ніскільки з того не здивувався, і в тому дивному оточенні, в якому вони були, відчув невиразну потребу підтримки. Він крикнув:

— Мамо!

— Мамо! — повторив Гро-Ален.

— Мма! — сказала Жоржетта.

І вона простягла свої рученята.

А мати несамовито ричала:

— Мої діти!

Усі троє підійшли до краю вікна. На щастя, пожежа бушувала з іншого боку.

— Мені дуже жарко, — сказав Рене-Жан.

І додав:

— Печеться.

І він шукав очима матір.

— Іди ж, мамо.

— Йди, мма, — повторила Жоржетта.

Мати, розпатлана, розхристана, закривавлена, покотилася, хапаючись за кущі, в ярок. Там були Сімурден та Гешан, такі ж безсилі унизу, як Говен угорі. Солдати, пойняті відчаєм від своєї безпорадності, копошилися круг них. Жара була нестерпна, але ніхто її не відчував. Вони з жахом дивилися на міст, на висоту арок та поверхів, на недосяжність вікон, їх пекла необхідність допомогти якнайшвидше. Три палаючі поверхи, і ніякої можливості добутися до них! Радуб, поранений шаблею у плече, з відірваним вухом, обливаючись потом і кров’ю, теж прибіг сюди. Він побачив Мітель Флешар.

— Стривай, — сказав він, — це ж розстріляна! Ви таки воскресли?

— Мої діти! Дітоньки мої! — сказала мати.

— Це правда, — відповів Радуб, — у нас нема часу клопотатися виходцями з того світу.

І він став лізти на міст. Та спроби його були марні. Впиваючись нігтями в каміння, він вибрався трохи вгору. Але мури були рівні, каміння було припасоване щільно одне до одного, як у новій стіні. І Радуб впав униз. А пожежа буяла. В осяяному червоним відблиском вікні всі помітили три біляві голівки. Радуб посварився стиснутим кулаком у небо, немов шукав чийогось погляду, і сказав:

— Так ось так ти поводишся, господе?

Мати, обхопивши руками і колінами кам’яний стовп мосту, кричала:

— Змилуйтеся!

Глухий гугіт палаючого дерева змішувався з сичанням вогню. В шафах бібліотеки лопалися шибки, з бряжчанням падаючи на підлогу. Було ясно, що балки та крокви довго не витримають. Ніяка людська сила не могла вже нічого зробити. Ще якийсь момент, і все провалиться в безодню. Уже не ждали нічого, крім катастрофи. І чули голоси малят, що повторяли: «Мамо, мамо!» Це був пароксизм жаху.

Раптом у вікні, сусідньому з тим, звідки визирали діти, на вогненному пурпурному фоні з’явилася висока постать.

Всі голови піднялися, всі очі прикипіли до цієї постаті. Там угорі був чоловік, чоловік був у бібліотеці, чоловік був у цьому розжареному горні. Ця фігура окреслювалась в полум’ї чорним силуетом, але видно було, що волосся в неї сиве. Можна було впізнати маркіза де-Лантенака.