Читать «Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є» онлайн - страница 16

Особисті кордони і співчуття

Один із найбільших (і найменш обговорюваних) бар’єрів на шляху до співчуття — це страх встановлювати особисті кордони і нагадувати людям про відповідальність за їхнє дотримання. Я знаю, це звучить дивно, але вважаю, що розуміння взаємозв’язку між особистими кордонами, відповідальністю, прийняттям і співчуттям зробило мене добрішою людиною. До духовного пробудження я була приємнішою особою, проте лише зовні — засуджувала інших, обурювалася, кипіла від злості, але тримала почуття у собі. Нині, гадаю, я стала співчутливішою, менш схильною засуджувати інших й обурюватися і значно серйозніше ставлюся до особистих кордонів. Гадки не маю, як ця комбінація виглядає для інших, але особисто мені вона надає сили.

До цього дослідження я чимало знала про кожну з цих властивостей, але не розуміла, як вони взаємодіють. Під час опитувань учасників мене збило з пантелику усвідомлення, що чимало людей, здатних на справжнє співчуття, — це люди, які чітко встановлюють особисті кордони. Мене це приго­ломшило.

Ось що я дізналася: суть співчуття — це насправді прийняття. Що повніше ми приймаємо себе та інших, то співчутливішими стаємо. Авжеж, непросто ставитися з розумінням до людей, коли вони кривдять і використовують нас або не зважають на наші почуття. Це дослідження допомогло мені усвідомити, що, коли насправді хочемо навчитися співчувати, ми повинні почати встановлювати власні кордони і пояснити людям, що вони відповідають за свою поведінку.

Ми живемо в культурі звинувачення — хочемо знати вин­них і те, як вони відповідатимуть за це. В особистих, суспільних та політичних сферах ми часто кричимо і тицяємо пальцем у винуватців, але зрідка вимагаємо від людей відповідальності. Бо як це зробити? Просторікування й обурення так нас виснажують, що вже не залишається сил на те, аби обміркувати розумне розв’язання проблеми і втілити його в життя. Це стосується як влади у Вашингтоні і фондової біржі на Уолл-стрит, так і навчальних закладів та наших осель — гадаю, саме оцей обурено-звинувачувальний, а потім надто втомлений і лінивий, щоб довести справу до кінця, спосіб мислення став причиною того, що ми уповні віддаємося праведному гніву і майже не залишаємо місця для співчуття.

Хіба не було би краще, якби ми стали добрішими, але наполегливішими? Як змінилося би наше життя, якби в ньому було менше люті і більше відповідальності? Як виглядали би наші взаємини на роботі і вдома, якби ми менше звинувачували інших і мали би більше поваги до особистих кордонів?

Нещодавно мене запросили до розмови з групою корпоративних лідерів, які намагалися провести у своїй компанії складну реорганізацію. Один із менеджерів проекту сказав, що, послухавши мій виступ про небезпеку зловживання відчуттям сорому як інструментом управління, він почав непокоїтися через те, що шпетив членів своєї команди. Він розповів мені, що, коли відчуває справжнє розчарування, завжди вишукує винних і критикує їхню роботу на загальних зборах персоналу.