Читать «Діти підземелля» онлайн - страница 9
Володимир Галактіонович Короленко
Ми були самі; лише горобці порпалися навколо та ластівки безшумно влітали й вилітали у вікна старої каплиці, що стояла, якось тужно похнюпившись, серед порослих травою могил, скромних хрестів та напівзруйнованих кам’яних гробниць, оповитих густою зеленню, де майоріли барвисті голівки жовтців, кашки й фіалок.
— Нема нічого, — сказав один з хлопців, що були зі мною.
— Сонце заходить, — промовив другий, дивлячись на сонце, яке не заходило ще, а стояло над горою.
Двері каплиці були міцно забиті; вікна були високо над землею; проте з допомогою товаришів я сподівався вилізти на вікно і заглянути всередину каплиці.
— Не треба! — гукнув один з моїх супутників, раптом втративши всю свою сміливість, і схопив мене за руку.
— Іди геть, бабо! — крикнув старший з нашої армії, охоче підставляючи мені спину.
Я сміливо вліз на неї, потім він випростався, і я став на його плечі.
Так я легко дістав рукою раму і, переконавшися, що вона міцна, підтягся до вікна й сів на нього.
— Ну, що ж там? — питали мене знизу з гострою цікавістю.
Я мовчав. Перехилившись через підвіконник, я заглянув усередину каплиці: звідти війнула на мене урочиста тиша покинутого храму. Середина цієї високої вузької будівлі була позбавлена будь-яких прикрас. Промені вечірнього сонця, вільно вливаючись у відчинені вікна, розмальовували яскравим золотом старі, обідрані стіни. Я побачив внутрішній бік замкнутих дверей, завалені хори, старі зотлілі колони, що ніби похилилися під надмірною вагою. Кутки були заткані павутинням, і там було особливо темно, як буває звичайно в кутках старих будівель. Од вікна до підлоги здавалося набагато далі, ніж до трави знадвору. Я дивився неначе в глибоку яму і спочатку ніяк не міг розгледіти, що це за дивні речі валяються на підлозі.
Тим часом моїм товаришам набридло стояти внизу і чекати від мене звісток; тоді один з них, проробивши те саме, що і я раніше, повис поруч зі мною, тримаючись за віконну раму.
— А он там що таке? — з цікавістю показав він на темну річ поряд з престолом.
— Попівська шапка.
— Ні, відро.
— Навіщо ж тут відро?
— Може, в ньому було колись вугілля для кадила.
— Ні, це справді шапка, а проте, можна подивитися. Давай прив’яжемо до рами пояс, і ти по ньому спустишся.
— Аякже! Так і спущуся! Лізь сам, коли хочеш.
— Ну, що ж! Думаєш, не полізу?
— І лізь собі!
Діючи зопалу, я міцно зв’язав два ремінці, зачепив їх за раму і, віддавши один кінець товаришеві, сам повис на другому. Коли моя нога торкнулася підлоги, я здригнувся, але, глянувши на обличчя мого приятеля, що співчутливо схилялося до мене, я знову підбадьорився. Стук підбора задзвенів під стелею, залунав у порожній каплиці по темних кутках. Кілька горобців пурхнули з насиджених місць на хорах і вилетіли у велику дірку в даху. Зі стіни, на вікнах якої ми сиділи, раптом глянуло на мене суворе обличчя з бородою в терновому вінку. Це схилялося з-під самої стелі величезне розп’яття.
Мені було моторошно; очі мого друга блищали жагучою цікавістю і співчуттям.