Читать «Діти підземелля» онлайн - страница 3

І бідолашні темні постаті, похнюпившись, зникали за мостом, назавжди лишаючи острів, і одна по одній губилися в сльотливій темряві вечора, що швидко спадав.

Від того пам’ятного вечора і Януш, і старий замок, що з нього і раніше віяло на мене якоюсь тривожною величністю, втратили в моїх очах всю свою принадність. Було, я любив приходити на острів і хоча б здалека милуватися його сірими стінами та замшілим старим дахом. Коли на світанку з нього виповзали різноманітні постаті, які позіхали, кашляли і хрестились на сонце, я й на них дивився з якоюсь повагою, як на істоти, наділені такою ж таємничістю, якою було оповито весь замок. Вони сплять там уночі, вони чують все, що там відбувається, коли в величезні зали крізь вибиті вікна заглядає місяць або коли під час бурі в них уривається вітер.

Я любив слухати, коли, було, Януш, вмостившись під тополею, з балакучістю сімдесятирічного діда починає розповідати про славне минуле померлої будівлі.

Але з того вечора і замок, і Януш з’явились переді мною в новому освітленні. Зустрівши мене другого дня поблизу острова, Януш став запрошувати мене до себе, запевняти з задоволеним виглядом, що тепер «син таких шановних батьків» сміливо може відвідати замок, зустріне в ньому цілком порядне товариство. Він навіть привів мене за руку до самого замку, але тут я з слізьми вирвав у нього свою руку і кинувся навтьоки. Замок став мені огидним. Вікна у горішньому поверсі були позабивані, а нижнім заволоділи капори та салопи. Старі баби вилізли в такому непривабливому вигляді, підлещувались до мене так підсолоджено, лаялись проміж себе так голосно. Та головне — я не міг забути холодної жорстокості, з якою торжествуючі пожильці замку виганяли своїх нещасних співмешканців, а на згадку про цих темних людей, що лишилися без притулку, в мене стискалося серце.

Кілька ночей після описаного перевороту на острові в місті було дуже неспокійно: гавкали собаки, рипіли двері будинків, і обивателі, раз у раз виходячи на вулицю, стукали палицями по парканах, даючи комусь знати, що вони на сторожі. Місто знало, що його вулицями в непогожій темряві дощової ночі блукали люди, яким голодно і холодно, які тремтять і мокнуть; розуміючи, що в серцях цих людей мусять зароджуватися жорстокі почуття, місто насторожилося і назустріч цим почуттям посилало свої погрози. А ніч, наче навмисне, спускалася на землю серед холодної зливи і відходила, лишаючи хмари, що низько бігли над землею. І вітер лютував серед негоди, хитаючи верхів’я дерев, грюкаючи віконницями і наспівуючи мені в ліжку про десятки людей, позбавлених тепла та притулку.

Та от весна остаточно подолала останні пориви зими, сонце висушило землю, і разом з цим безпритульні мандрівці кудись розійшлись. Собачий гавкіт по ночах вгамувався, обивателі припинили стукати по парканах, і життя міста, сонне та одноманітне, пішло своєю колією.

Лише нещасні вигнанці не знайшли і тепер у місті своєї колії. Правда, вони не тинялися вже вулицями вночі: казали, що вони відшукали собі притулок десь на горі, коло каплиці, але як вони примудрилися влаштуватися там — ніхто не міг достеменно сказати. Всі бачили тільки, як з того боку, з гір та ярів, що оточували каплицю, сходили в місто ранками найнеймовірніші і підозрілі постаті, які присмерком зникали в тому ж напрямку. Своєю появою вони баламутили тиху дрімливу течію міського життя, виділяючись на сіренькому тлі похмурими плямами. Обивателі з ворожою тривогою скоса поглядали на них. Ці постаті аж ніяк не були схожі на аристократичних жебраків із замку, — місто їх не визнавало, та й їхнє ставлення до міста мало суто бойовий характер: вони воліли лаяти обивателів, аніж лестити їм, брати самим, а не випрошувати. До того ж, як це нерідко трапляється серед цієї обірваної і темної юрби нещасливців, були особи, які розумом і талантом могли б зробити честь найвибранішому товариству замку, але не вжилися в ньому і вважали за краще демократичне товариство каплиці.