Читать «Діти підземелля» онлайн - страница 6
Володимир Галактіонович Короленко
І старий хитав при цьому своєю сивою бородою.
— Кепсько, юначе, ви в поганому товаристві!.. Шкода, дуже шкода сина шановних батьків.
Справді, з того часу, як померла моя мати, і похмуре обличчя батька стало ще похмурішим, мене зовсім рідко бачили дома. Пізніми літніми вечорами я крадькома біг по саду, як молоде вовченя, уникаючи зустрічі з батьком, відчиняв з допомогою особливого приладу своє вікно, напівзакрите густою зеленню бузку, і тихо лягав у ліжко. Якщо у сусідній кімнаті маленька сестричка ще не спала в своїй колисці, я підходив до неї, і ми тихо голубили одне одного та гралися, намагаючись не розбудити буркотливої старої няньки.
А вдосвіта, коли в домі ще всі спали, я вже прокладав росяний слід по густій, високій траві саду, перелазив через паркан і йшов до ставка, де на мене чекали вже з вудочками такі ж шибеники-приятелі, або йшов до млина, де сонний мірошник тільки-но відсунув шлюзи, і вода, чуйно здригаючись дзеркальною поверхнею, спадала в «лотоки» і бадьоро починала свою денну працю.
Великі млинарські колеса, розбуркані гомінкими поштовхами води, теж здригалися, якось неохоче посувалися, ніби лінуючися прокинутися, але за кілька секунд уже кружляли, бризкаючи шумовинням і купаючися в холодних струменях. За ними повільно і солідно рушали товсті вали, всередині млина починали гуркотіти шестірні, шаруділи жорна, і білий борошняний порох хмарами здіймався із щілин старого-престарого млинарського будинку.
Тоді я йшов далі. Мені подобалося стрічати пробудження природи. Я радів, коли мені щастило злякати заспаного жайворонка або зігнати з борозни полохливого зайця. Краплі роси падали з верхівок трясучки, з голівок лугових квіток, коли я пробирався полями до заміського гаю. Дерева стрівали мене шепотом лінивої дрімоти. Я встигав зробити далекий обхід, а в містечку все ще раз у раз стрівалися заспані люди, що відчиняли віконниці. Але ось сонце підбилося вже над горою, з-за ставків чути галасливий дзвінок, що скликає гімназистів, і голод примушує мене йти додому до ранкового чаю.
Взагалі мене звали бродягою, злим, поганим хлопчиськом, і так часто докоряли різними поганими нахилами, що я, нарешті, сам переконався, що це правда. Батько також повірив цьому і робив іноді спроби подбати про моє виховання, але спроби ці завжди кінчалися невдало. Коли я дивився на суворе, похмуре батькове обличчя, на якому лежала сувора печать невигойного горя, я торопів і замикався в собі. Я стояв перед ним, переступаючи з ноги на ногу, шарпаючи свої штанці й озираючись. Часом щось нібито ворушилось у мене в грудях: мені хотілося, щоб батько обняв мене, посадив до себе на коліна, приголубив. Тоді б я пригорнувся до його грудей, і, може, ми б разом заплакали — дитина і суворий чоловік — над нашою спільною втратою.
Але він дивився на мене затьмареними очима, ніби поверх моєї голови, і я ввесь зіщулювався під цим незрозумілим для мене поглядом.
— Ти пам’ятаєш матусю? — питав батько.
Чи пам’ятав я її? О, так! Я пам’ятав її! Я пам’ятав, як інколи, прокидаючися вночі, я шукав у пітьмі її ніжні руки й міцно пригортався до них, вкриваючи їх поцілунками. Я пам’ятав її, як вона сиділа хвора перед відчиненим вікном і сумно оглядала чудову весняну картину, прощаючися з нею в останній рік свого життя.